Напишіть лист до володимира самійленка, як автора улюбленої книжки.

Михайло стельмах(гуси-лебеді летять)здарсуй,михайло! як же ті біднесенький взимку без чобіт грався? часто хворів? уявляю я твою радість коли ті нарешті отримав новесенькі чоботята)  а зараз ти вже відомий письменник ти певно часто дивишся на небо і згадаєш як над тобою пролітали гуси-лебеді дитинства..чи роздивляешся ті хвори? чи часто бачиш серед них забавні фігурки різних тварин,птахів? чи досі гадаєш що наввесні сонечко відкриває золотими ключами землю? чи досі ті боїшся що воно їх загубить? певно ні,ті вже зараз я коли читаю твої книги   мені іноді здається, що я теж схожа на вітряка, який основою, хрестовиною тримається чорної, репаної землі, а крилами жадає

(григiр тютюнник “климко”)мир та злагода. щось повiльне, тепле, м’яке, затишне. щира усмiшка, дзвiнкий смiх.впевненiсть у чомусь, у наступному днi,  наприклад. що буде все добре, буде, дежити, що ïсти, у що одягатись. буде освiта, чесна робота, щасливе життя. а як щодо асоцiацiй на поняття “вiйна” та “злиднi”? жорстоке, холодне, стрiмке,бурхливе. питання про завтрашнiй день, взагалi про життя, невпевненiсть у всьому.турботи, незгоди, муки, плач, ридання…вiйна i мир. свiтло та темрява. пiсля довгого часу, проведеного у свiтлi, унесподiванiй темрявi ми не побачимо нiчого, крiм густого мороку. пiсля рокiв миручи можна повiрити у реальнiсть жаху? страшних подiй, якi вiдбулись i якi щестануться. мiльйони життiв скалiчено, зруйновано так, що не вiдбудувати i неповернути.у оповiданнi “климко” григора тютюнника вiдтворена гра долi хлопчака. доля на те iдоля, щоб правити своє: вона викидає жорстокий виверт, страшний i неочiкуваний,пiд назвою вiйна. маленька людина потрапляє у вир подiйї смертi та мук. вiн захоплює ïï, захлестує невеликий, але затишнийчовен iснування. ще ранiше климко втратив батькiв, але не був самотнiм: дядько,шкiльнi друзi, сусiдиї усi опiкувались ним. i вiн дядьковi, був надiйним товаришем, бiльшеслухав, анiж говорив, але до нього тягнулись iншi дiти. мрiяв носити такого жкартуза з молоточками i вриватися у нiч на потязi, як дядько. нетерпляче чекав,коли той повернеться увечерi з гостинцем. нехай не таке багате, але все ж мiцнещастя,ї та сильна хвиля збила його, зiм’яла, здавила жужмом.це не було стрiмко. здавалось, сам час зупинився i тиша дзвенить у вухах. климко, який завжди жив тiльки на станцiï, спершу бачить змiни тiльки у тому,що оточує його. дзвiнка, незносима тиша, похмурi, стурбованi обличчя. вагонипотягiв навантаженi важкою бойовою технiкою. незвично i страшно. i ще настрiйприроди. здається, вiн змiнився. матiнка, вона тихо плаче осiннiми дощами, схлипуєхолодним пронизливим вiтром.темнi, слiпi подiï чергуються iз спалахами випадкiвї аварiй, боïв, знищень. як чорний кадр серед сiро-жовтоïзасвiченоï фотоплiвкиї аварiя паровозу, на якому ïхав дядько.смерть єдиноï рiдноï людини, знищення окупантами житла ї одного цього вже вистачить для того, щоб людина, позбавлена пiдтримки, любовi,мiсця, зламалась. а дитина? чи може вона витримати всi цi випробування? але климко виявляється сильнiшим за вiйну, за цю винищувальну машину. хлопець,який вже нi вiд чого не залежить, виявляє самостiйнiсть, винахiдливiсть i ї що найголовнiшеї наполегливiсть. вiн вперто намагається вижити, вперто крокує вперед по тернистихшляхах свого розiрваного дитинства. знаходить своïх шкiльних друзiв таулюблену вчительку. дiти захищають ïï, нехай у дитячий спосiб, вiддорослих: вiйна, як кожна екстремальна ситуацiя, зриває маски,ї хтось втратив совiсть i намагається нажитися на чужому нещастi. iнших спiльнегоре єднає, є бути витривалiшими. i хлопцям майже вдається вiдновитизатишок задля маленькоï дiвчинкиї оленьки, вони єдинi у своєму бажаннi добра i щастя.але вiйна не зупиняється, нема чого ïстиї i щоб хоч якось про-i жити, а краще сказати, пережити, климко, почувши, що услов’янську багато солi, вирушає туди.ледве ступаючи замерзлими босими ногами по осiннiй дорозi, маючи з ïжi лишечервивi сухарi,ї на дружину аптекаря навiть горе вiйни не вплинуло,ї майже втрачаючи свiдомiсть вiд голоду, климко вирушає назустрiч вiйнi i далекомумiсту. його долонi вiдкритi, вiн показує ïх зустрiчному солдатовi: “непотрiбно мене боятись, я не маю зброï”. так, вiн вiдмовився вiдпропозицiï зульфата взяти кинджал, адже йому потрiбна була лише сiль, щобвижити.климко досягає мети. селища, якi проходить хлопчик, окупованi, в них панує iнша,встановлена загарбниками, влада. спiввiтчизники j стали полiцаями i чинятьсвавiлля. хлопець не може залишатись стороннiм спостерiгачем, тому намагається хочякось, за своïми силами, i . вiддає грошi нужденнiй жiнцi. i свiтстає привiтним: вiн j знайомиться з земляком, чобiтником-iнвалiдом, який втративноги, ] працюючи у шахтi, з дiвчиною, яка прямує до матерiї i рятує ïï вiд окупантiв. доля не могла залишатись байдужою. добрихлюдей, виходить, немало: тiтка марина бере хлопця з собою, щоб дати солi. ще одне випробування, ще одна перешкода на шляху людей

Лиш той життя і волі гідний, хто б'ється день у день за них. гете "фауст" образ григорія многогрішного із роману івана багряного "тигролови" — один із найяскравіших образів у всій сучасній українській літературі. на початку роману григорій многогрішний — один із тисяч в'язнів, пригноблених, безправних, приречених, яких мчав до колими поїзд-дракон — ешелон смерті. він — каторжанин, нащадок першого каторжанина сибіру, правнук гетьмана дем'яна многогрішного. його мучили, а потім присудили до 25 років каторги. і все тільки за те, що він любив свій нещасливий край і свій народ. для тоталітарної системи григорій многогрішний був, мабуть, дуже небезпечним, бо наглядали за ним особливо пильно. сам начальник етапу на кожній зупинці перевіряв його присутність у вагоні. але на кінцевій зупинці виявилося, що небезпечний арештант утік, на ходу стрибнув з поїзда, з надлюдським терпінням і надзвичайною волею приготувавшись до втечі. "стрибнув у саму смерть, але не здався. 99 шансів проти одного за те, що від нього залишаться самі шматки, але стрибнув". своїм стрибком майже у смерть із черева скаженого дракона, цим відчайдушним протестом він відживлює у в'язнів почуття людської гідності, надії і переконання — "ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи". став для них символом "непокірної і гордої молодості", символом "волелюбної і сплюндрованої за те вітчизни". тяжким і небезпечним був шлях григорія після втечі з ешелону смерті. довгим, сповненим смертельних небезпек було блукання тайгою. неймовірним зусиллям волі він долає відчай, зневіру, смертельну втому. і знаходить у собі сили кинутися на людині, яка кликала на порятунок. так григорій познайомився з наталкою та її родиною. потрапивши в зелений клин, григорій відтанув душею, видужав фізично. знайшов тут земляків, друзів, кохання. міг би створити своє сімейне гніздечко і жити щасливо з дорогими і люблячими його людьми. але не знаходить спокою, бо багато що і тут, на далекому сході, нагадує йому про знедолену україну, синів і дочок якої розкидали по світах прислужники тоталітарної системи. особливо сильно вразило його побачене і почуте в експресі "владивосток—москва". "те, що він почав був забувати, — ціла ота трагедія його народу, — навалилось на нього всім уся його вітчизна ось так — на розчавлена, в корості, в бруді розпачі! безвихі" і григорій почуває нестримний потяг повернутися в україну, щоб продовжити боротьбу. у тайзі многогрішний зустрів свого колишнього мучителя — співробітника нквс медвина. григорій убиває його — і це була справедлива помста. григорій мстив не тільки за себе, за свою покалічену молодість, а й за скривджену батьківщину. розуміючи, що його будуть шукати, і не бажаючи накликати біду на родину сірків, григорій вирішує покинути країну. до нього приєднується наталка. щоб потім таки в україну. "а чи в героїчну битву і смерть за ту далеку, за ту незнану україну". григорій многогрішний перемагає. не тільки тому, що був фізично дужим, мужнім і наполегливим у досягненні мети, а й тому, що зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати і співпереживати. і вірити у неминучість перемоги добра і правди.