Учому полягає проблема батьків і дітей за твором і. левицького "кайдашева сімя"

Потому что во первых пишут стих не дети, а родители, а у  них много работы и так,  а во вторых потому  что стихи надо долго придумывать.

Уповісті «маруся» квітка-основ’яненко постійно звертався до народної творчості. фольклорне походження має портрет марусі, який змальований у віршах народної творчості: «висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очі — як тернові ягідки, бровоньки — як на шнурочку, личком червона, як що у саду цвіте, носочок … прямесенький, а губоньки — як цвіточки розмиють, і між ними зубоньки неначе жарнівки, як одна на ниточці нанизані». і ім’я героїні, і її зовнішність, вдача, народні уявлення про красу і якості людини. особливо наголошується на тому, що маруся «до діла невсипуща». поетична й лірична душа марусі щиро розкривається в коханні до василя. милується своїм василечком, «як ясочка», червоніє, «як калина», тріпочиться, «як тая рибонька», — «коли б їй крила, полетіла на край світу! » вражає щирість почуттів марусі, коли вона звертається до батьків, благаючи не розлучати і з василем: «таточку, голубчику, соколику, лебедику! матінко моя ріднесенька моя, перепілочко, не розлучайте мене з моїм василечком.

Утвердження сили народного духу в поемі івана котляревського "енеїда" поема і. п. котляревського «енеїда» побачила світ у ті часи, коли на українській землі все більше і більше посилювався національний гніт росії. у дискусіях про український народ досить поширена була думка про те, що, мовляв, немає українського народу, що це лише плем'я без своєї мови, яке живе на «окраїні» російської імперії. котляревський же, написавши поему, усім довів, що українська мова є, що вона колоритна і милозвучна. у ній україна заговорила, засміялася своєю рідною мовою. вже з перших рядків твору ми потрапляємо в дивосвіт українського життя і національного характеру: еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак, удавсь на всеє зле проворний, завзятіший од всіх бурлак. винятково важлива місія судилася і. п. котляревському — творити й утверджувати літературну мову на народнорозмовній основі. бо ж не було до нього великих творів, написаних живою мовою українського народу. і цією мовою автор «енеїди» заговорив про народ, що має свої традиції, свою культуру. і. п. котляревський, розпові начебто про античний світ, зображує життя козаків, звичаї українського суспільства другої половини xviii століття, наснажує поему неповторним українським колоритом. так, оті козаки-троянці дуже люблять гарну народну пісню: про сагайдачного співали, либонь, співали і про січ, як в пікінери набирали, як мандрував козак всю ніч. а який щирий сміх викликають у нас олімпійські боги, богині, цариці, яких автор переодягнув в український простий одяг — вони в спідницях і очіпках, у кунтушах, хустках і чоботях. хіба не смішною є картина, коли юнона «мчалась, як оса», до бога вітрів еола: впрягла в ґринджолята павичку, сховала під мичку, щоб не світилася коса. але, посміявшись досхочу над героями поеми і їхніми , ми все-таки задумуємося про речі дуже серйозні. подавши в перших двох частинах своєрідну енциклопедію побуту, звичаїв і вірувань, письменник показав, що українці мають давній родовід і глибоке національне коріння. іван котляревський не просто заговорив про український народ, а заговорив про його найславетніші часи — добу гетьманщини, тобто державності, відображаючи козацьку славу своїх предків. тільки національно свідомий митець, який дбав про збереження мови, звичаїв, традицій і взагалі національної самобутності рідного народу, міг написати такі рядки:   но тільки щоб латинське плем'я  удержало на вічне врем'я  імення, мову, віру, вид.  отже, заговоривши про український народ, його історію, і. п. котляревський не лише утверджував цей народ як націю, а й відстоював його майбутнє