Твір на тему: мої враження від прочитаного твору "кайдашева сімя"

Утворі є багато моментів, що викликають посмішку, навіть сміх. кумедний сюжет, специфічна мова — усе це є створенню такого ефекту. ось, наприклад, сцена, коли мотря залізла на горище кайдашихи за яйцями, ніби їх знесла її курка, на що лаврін їй відповів: «хіба ж ми просили твою курку на наше сідало? чи шапку перед нею знімали, чи що? » або сцена, коли мотря під час сварки виколола око кайдашисі і зовсім не відчуває за це докорів сумління. так, вони написані кумедно, гостро, але чи вони смішними? я , що ні. письменник вибрав таку сатиричну форму спеціально для того, щоб краще вплинути на читача, передати йому свою думку. ще одна сцена, коли карпо гнався за матір’ю з дрючком, бо вона зачинила в хліві його коня, і зупинився аж біля ставка, крикнувши: «не так шкода мені матері, як шкода чобіт! » я переконаний, що за описом цих кумедних на перший погляд сцен, а насправді — сумних і навіть жахливих, ми відчуваємо біль автора за людей, що так занепали. на мою думку, це і є той самий «сміх крізь сльози».

          чому ж людина у природі виступає ворогом птахів . у творах змальовується цю проблему зі сторони птахів , які бажають жити .     спільно у двох творах авторі змальовують красу птахів і проблему відносин людини і природи . лелека - це птах який символізує життя , недарма люди кажуть , що лелека щасливий птах .саме він приносить весну , і вважають що лелека приносить дітей , тобто щастя для господарів .і василь голобородько описав важливість лелеки , адже лелека ніби доля людини , тому люди здавна шанували лелек і товаришували з ними .     образ журавля у вірші леоніда кисельова "земля така гарячя " - також образ нерозлучного супутника людини . його теж вважали долею людини , казали , що життя людини тоді обірветься , коли відспівають останні журавлі .їх крик - це прощання з усім милим , особливо коли вони відлітають у вирій .     ці вірші глибоко відкривають суть нерозривного зв'язку людини і птахів . вони зрозуміти , що птахи повинні оберігатись . ніхто не має права знищувати природу , а особливо птахів . образ журавля і лелеки витончений , та людина хоче нищити них     твори мають спільну тему - проблему відносин людини і природи . вони схожі тим , що ці птахи є нерозривним зв'язком лелеки й журавля . лелека приносить людині життя , а журавель проводжає її за ту межу , зза якої вона більш не

Кам’яний хрест  як художній символ . життя взагалі важка річ, а в особливості життя селянина-бідняка. тягне він його, мов коня на гору, спотикаючись та ледве дихаючи. і все ж таки живе і хоче жити на рідній землі — там, де народився, де пройшли найкращі роки, де зігрівають спогади. важ­ко йому розлучатися з рідною домівкою, навіть з набридлим, але таким дорогим горбом, не хоче він шукати щастя в іншому місці, хоч життя та діти вимагають цього. саме про це й пише у своїй новелі «камінний хрест» в. стефаник.земля для селянина — наймиліше слово, хоч вона не м’яка і не дарує багаті врожаї. проте він любить і шанує її, адже вона його годувальниця. була і в івана дідуха така «годувальниця», яка складалася з високого горба, найвищого та найпоганішого з усьо­го села. але що вже робити, якщо таку спадщину залишили батьки. і їм і на тому! тяжко працював на цьому горбі іван дідух, так працював, що навічно залишився зігнутим, мов навпіл переломаним. так і прозвали його перелома- ним. був у нього тільки один кінь та малий візок «коня запрягав у підруку, сам себе в борозну…» тягнув нагору той візок, що й жили від напруги виступали. доля не всміхалася йому. каже він сам про себе: «я зробок — ціле тіло мозоль, кості дрих- ляві, що заки їх рано зведеш докупи, то десять раз йойкнеш». таке ж життя чекає і його дітей. тому вони і намагаються виїхати з україни, хочуть знай­ти якесь краще місце, де б їм легше жилося.але іван дідух не вірить у те, що є десь такий «обіцяний рай». звиклий тяжко працювати, він про­те не хоче кидати свого «горба щонайвищого і що­найгіршого над усе селянське поле», бо віддав йому, здається, усе своє життя. тільки вмовляння синів та жінки змушують його їхати до канади.від’їжджаючи, іван дідух залишає на піскувато­му своєму горбі камінний хрест, мов пам’ять про себе. він вважає, що, їдучи до далекого краю, зали­шає своє серце, свою частину роду на пій землі. усе життя, від віку до віку працювали на ній його діди- прадіди, працювали й полягли в неї з надією, що їхні нащадки будуть продовжувати їхній життєвий шлях. але… «два роки нічо в хаті не говорилоси, лиш канада та й канада».невідомо, що чекає дідуха у канаді. ясно одне, що легкого хліба там не буде. тому з таким болем залишає рідну землю ця людина. стільки горя в його словах, стільки розпачу в його діях! здається, що він сам перетворився на кам’яний хрест, бо стояв так, що «слова не годен був заговорити». дивовиж­но, що навіть той горб, який забрав у івана дідуха усі сили та здоров’я, та, здається, й усе життя, ви­дається йому «утраченим щастям», єдиним зв’яз­ком між минулим та майбутнім. а «камінний хре- сток» виступає як символ трагізму селянського жит­тя, безвихідного становища, коли людина не чекає щастя на рідній землі і не вірить, що знайде його на чужині.рвуться зв’язки між селянами, які прожили усе життя на одному місці, саджаючи та вирощуючи хліб. хтось з них залишається, щоб продовжувати це робити, а хтось стає підневільним вигнанцем. іван дідух, їдучи у далеку путь, починає танцювати, щоб заглушити душевний біль. але, здається, що й сам танок — згусток болю та розпачу разом зі сльоза­ми: «як би горе людське дунайську загату розірва­ло — такий був плач». стоїть на найвищому горбі камінний хрест. він не просто стоїть; він промовляє до нас своїм нечут­ним голосом. він розповідає про те, що відбувалося багато років тому. він — це ніби пам’ятка про страшні роки страждань бідного селянина; він — символ трагізму життя українського селянина- бідняка. давно вже немає тієї людини, яка встано­вила його, а він все стоїть, як згадка про біль, розпач і тугу за рідною землею.