Характеристика образу михайла у творі о. кобилянської "земля". !

Для українського селянина земля – це найсвятіше в житті. довгі роки кріпосного права, коли середньостатистичний українець навіть мріяти не міг про свій клаптик землі, а якщо навіть і мав, то майже все нажите віддавав за податки, зробили землю таким собі омріяним ідолом, святинею. не дивно, що кожен селянин готовий був покласти життя, відстоюючи кожен метр своєї землі. на превеликий жаль, на цьому ґрунті, часто виникали чвари, суперечки і навіть вбивства між родичами та сусі. дуже яскравим прикладом може слугувати роман ольги кобилянської «земля». образна система її твору гармонійно та цілісно розкриває проблему влади землі над людиною. багато років тяжкої праці, поневірянь, голоду та злиднів зробили сам факт володіння своїм клаптиком землі – недосяжною мрією для тисячі українців. ті ж з них, які спромоглися отримати особисту ділянку, зробили з землі культ. працелюбні хлібороби від природи, українські селяни ніколи не забували, як тяжко вона їм дісталася, і саме тому земля стала сенсом життя. з нею пов’язували поняття щастя та благополуччя. на жаль, не завжди так стається. поклоніння землі може мати дуже печальні наслідки. саме так і трапилося у сім’ї федоруків. івоніка та марійка, його дружина, все життя відмовляли собі у всьому, аби заробити на землю. вони справжні селяни, ті, що люблять працювати на землі, ті, що не мислять життя без неї: «івоніка любив її [землю]. він знав її в кожній порі року і в різних її настроях, мов себе самого. вона пригадувала чоловіка і жадала жертви». такого ж ставлення вони вимагали від своїх синів – михайла та сави. таким самим був михайло – він любив землю та ставився до неї шанобливо: « такий був михайло! просто пішов до бурдея, не ївши, щоб товару подивитися, за всім доглянути; аби на завтра пристарати до орання, аби братися до землі.» саме він перейняв усі батьківські сподівання, і саме йому повинна була дістатися найкраща ділянка федорчуків. його кохана анна була також працьовитою та лагідною дівчиною. для неї праця – це святий обов’язок, її прагнення – тихе спокійне життя з коханим михайлом. але його ві в рекрути, і вагітна дівчина вступає на шлях боротьби з життєвими обставинами.

Правда, о «давней сказке» леси украинки 17 фев 2010 «давняя сказка» – интересное сочинение. оно настолько простое по форме, что кажется простым для понимания. на самом деле, я бы не поднимал этой темы, если бы неполное, невнимательное чтение этого произведения не было таким распространенным. к сожалению, много таких, кто не вдумывается в содержание прочитанного. поэтому мое сочинение будет состоять из двух частей. соответственно, из давней сказки о «давней сказке» и из правды, субъективной, конечно, о той же самой «давней сказке» . давняя сказка. поэма леси украинки построена в форме сказки, она является сказкой по форме и по смыслу. фактически, это сказочный сюжет, созданный для того, чтобы развлечь читателя, так как образы поэта и рыцаря бертольдо интересные, а в самом тексте много точных фраз, скрытых острот и шуток. то, что сочинение следует воспринимать сугубо как сказку, такую себе игрушку, свидетельствует композиция: части схожие между собой, а в целом похожи на фольклорное сочинение с определенными повторами, аллегориями, обыгрыванием одной идеи. т. е. это удачная попытка фольклорной стилизации, остроумная, интересная, развлекательная. немного устаревшая по форме, но все-таки и до сих пор интересная читателю. на самом деле, предыдущий абзац – это не просто «доказательство от противного» , ведь много таких, кто действительно воспринимает это сочинение именно так. даже простейшие по форме произведения иногда следует расшифровывать, интерпретировать, а внешняя простота является верным признаком глубокого содержания, так же, как внешняя ироничность часто является признаком внутренней надрывной серьезности. это уже правда. затем, моя правда о «давней сказке» . стиль этого произведения более чем серьезный. так как за конфликтом поэта и бертольдо станет не просто конфликт «власти» и «свободы слова» , но и конфликт материальных ценностей с духовными. а это уже, извините, не шутки. на самом деле, если немножко абстрагироваться от поверхностного восприятия и не спускаться в глубины, это большой конфликт мировоззрений. поэт утверждает, что имеет настоящие неоценимые богатства, так как его думы-волшебницы могут достать ему все, что только захочется. поэт чувствует себя свободным, ведь ему доступен мир творчества, мир слова, мир духовности, вместе с тем он не связан с земным, материальным, приземленным. на все это бертольдо отвечает: «с удовольствием поменял бы химерический мир фантазии на реальный замок или имение» . кроме конфликта персонажей, это, повторяюсь, конфликт мировоззрений. с этой точки зрения актуальность времен леси украинки не надо отдельно доказывать. можно, не выходя из дома, припомнить своих знакомых, – и большинство из них легко разделится на бертольдо или поэта. фактически «давняя сказка» не является сказкой даже не только потому, что ее персонажи, так или иначе существовали, а и потому, что эти персонажи существуют и сегодня.

у мальовничому куточку нашої держави, на чернечій горі, спить вічним сном наш великий кобзар. знизу несе свої води могутній дніпро, а з гори видно і «лани широкополі», і милу серцю україну. як мріяв, як заповідав.

майже все своє життя шевченко прожив за межами батьківщини, але ніколи не забував її. не забував він і своїх земляків – українців. образи україни й рідних людей змальовані в усіх його творах.

уже в ранній творчості шевченка перед нами постає козак-лицар, наділений надзвичайною силою та мужністю, непримиренний у боротьбі. гордий, сильний, як лев, козак був гідним прикладом для наслідування. була колись і слава, і воля, але все це в минулому:

було колись панували,

та більше не будем.

на місцях славетних боїв чорніють могили, а над «лицарськими синами» панують злії люди»:

…скрізь у славній україні

людей у ярма запрягли

пани лукаві».

немає більше зелених садочків – повсихали, біленькі хати – повалялись, «ставки бур’яном поросли», а люди «німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». кобзар докоряє українцям за бездіяльність, пасивність.

у своїй знаменитій поемі «і мертвим, і живим…» митець засуджує українське панство й перевертнів за те, що вони цураються україни, своїх «братів незрячих гречкосіїв», зневажають українську мову, культуру, низько схиляються перед чужими:

нема на світі україни,

немає другого дніпра,

а ви претеся на чужину

шукати доброго добра.

кобзар закликає не цуратися рідного народу, мови.

лише коли збудуться всі поетові бажання, коли обіймуть «найменшого брата», тоді настануть для україни найкращі часи, і «світ тихий, невечірній ясно засіяє».

закарбуймо у своїй пам’яті рядки зі славнозвісного твору, бо й ми є адресатом послання, спрямованого у вічність.