Що можна про зовнішнішність климка?

Климко – сирота. щирий, добрий, працьовитий; мужній, вольовий; благородний, чуйний, уважний, турботливий, винахідливий. прагнення навчитися; відповідальний за доручену справу; шанобливе ставлення до дружби . головний герой виявляє непереборну готовність дійти до заповідної мети, терпляче зносячи важкі випробування. г. тютюнник втілив в цьому творі свій ідеал людини у маленькій сирітській душі. климко носив стільки доброти, милосердя, співчуття до знедолених і стражденних. він не боявся в 11 років вирушити в далеку дорогу по сіль. цей маленький лицар ризикував власним життям, щоб врятувати близьку йому людину. образ климка вимальовується з автобіографічного життя автора. вразлива від природи, ніжна душа хлопчика стає ще чутливішою від пережитих подій у дитинстві і ще з малих літ він почувається самотнім, ніким не захищеним мандрівником. усе своє коротке життя климко більше піклувався про інших, ніж про себе. утрати-вши єдину рідну людину, климко не може опанувати себе, аж поки не виникла потреба опікуватися долею своєї вчительки. доля немов винагородила хлопчика за високе благородство помислів і вчинків. але зла було так багато, що воно не дало маленькому добро творцеві лишитися живим. війна полонила всіх у свої обіймах… . ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою правдою про благородних людей. схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.

Появление стихотворениям «Чайка на льдине» и «Крылья» связана с пребыванием поэтессы Лины Костенко в Польше, в частности в порту города Щецин, и рассуждениями о смысле жизни человека, ЕГО предназначение на земле. Лирическая героиня наблюдает за красотой Одри, кораблями у причалов. Наступает весна, ломается лед. На одной из льдин женщина увидела чайку:Лед буйно ломилась в открытые двери пролива.Лед крошился, ударяясь о камни береговое...И наконец по Одри — темной, широкійНа последний льдине одинокая чайка плывет. Льдина тонкая и прозрачная, но чайке все равно, она не боится гибели в темных водах холодной реки, потому что может слететь в любой момент:- Странный человек! Я же имею крылья, Зачем крылатым почву под ногами?Это наблюдение побудило женщину к размышлениям о смысле жизни человека. Я думаю, что есть что-то общее между лирической героиней и чайкой: может, одиночество, а может, «крилатість». Ведь и человек имеет крылья, но, как птица, не летает, ибо человеческие крылья сделаны не из перьев.Поэзия «Крылья» продолжает основную мысль стихотворения «Чайка на льдине» о крилатість человека:А как же человек? А что же человек? Живет на земле. Сама не летает. А крылья имеет.Крыльями, которые держат человека на земле, есть честность, искренность, порыв, верность в любви, доверие, трудолюбие, щедрость, поэтичность, надежда, мечта, то есть все лучшее, чем мы живем. Жизнь бескрылой человека, который не умеет мечтать, серое и неинтересное. Стих построен на рефренах, на перечислении и противопоставлении, коротком и четком выражении мысли.Читая поэзии Л. Костенко, я задумался над символическим значением человеческих крыльев. Чем взрослее становится человек, тем и крылья ее становятся больше. Для чего человеку нужны крылья? Разве она летает? Так. Человек летает не только во сне. Крылья — это то, что мы называем духовностью. Почему же тогда человек имеет крылья, но не может полететь? Мне кажется, это зависит в большей степени от нее самой, ее стремления, желания, целеустремленности, настойчивости,.усердия. Поэтому каждый должен стремиться к самоутверждению, самопознанию, развитию лучших душевных качеств, преодоления жизненных трудностей в современной жизни, а в этом наши крылья.

Подробнее - на -

ответ:Іван Якович Франко, велет української культури, все життя виявляв гарячий, непідробний інтерес до історії вселюдської та національної, української. Серед його здобутків у цій царині слід передусім згадати повість «Захар Беркут» («Образ громадського життя Карпатської Русі в ХІІІ віці» — такий підзаголовок дав сам автор), воістину класичний твір, в котрому рідкісна здатність Франка поєднувати в єдиний, органічний, нероздільний сплав «злободенну» насущну політику та чарівно-поетичну, заклично-сонячну романтику (і все це — на суворій основі реалістичного відтворення історії, попри щедре використання народних легенд, міфів, переказів сивої давнини) була втілена справді блискуче.

Іван Якович був переконаний, що «повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей». Саме для цього творився й «Захар Беркут». Основна ідея повіст й вічна: як зберегти, втримати духовну, політичну та економічну свободу (тобто право вірити в те, що відроджує в народі життя; право заводити й обстоювати свій власний, вільний суспільний лад; право на землю і всі плоди власної праці, право на «своє добро») як кожної людини, так і громади загалом? Що для цього необхідно? Пошуки відповіді на це запитання і надихнули геніального письменника в роботі над повістю (Франко думкою переносився у прадавні, оповиті загадковим серпанком часи — ХІІІ століття, добу Червоної, Галицько-Волинської або Карпатської Руси, з очевидною насолодою створював образи сильних тілом і насамперед духом людей, що живуть як органічна частина Великого Прасвіту Природи, що можуть з однаковим завзяттям схопитися у двобої з гігантським ведмедем та з іноземними загарбниками — монголами, боронячи свою свободу).

Декілька слів про творчу історію «Захара Беркута». 1882 року львівський журнал «Зоря» оголосив конкурс на кращу повість. Слід зауважити, що головним редактором цього видання був на той час гімназіальний «професор» (сучасною мовою вчитель) О.Партицький, чиї політичні та естетичні вподобання багато в чому не збігалися із Франковими. І все ж таки Іван Якович вирішив узяти участь у влаштованому «Зорею» конкурсі. По-перше, успіх давав змогу бодай якоюсь мірою пом’якшити матеріальну скруту, котра дошкуляла письменнику, до того ж, ще й переслідуваному імперською австро-угорською поліцією, адже жив він на ту пору в рідному селі Нагуєвичах під наглядом жандарма, як сам писав про себе, «рубав січку і коні пас», будучи цілком позбавленим і доступу до бібліотек, і будь-якого літературного товариства. (Якщо вітчим не відмовляв у шматку хліба, то про одяг і взуття треба було вже дбати самому. «Одежі нема, чобіт нема, довги стоять і гавкають. Впрочім, надворі сльота, погань перервала польову роботу. Сніг присипав був і отаву, і бульбу, і ярину на городі — басоля, соя вся вимерзла, дали коровам. Сумно тепер на селі» — цей уривок з листа, написаного Франком восени 1882 року, дає певне уявлення про життя поета в ті дні.) А по-друге, Франко вже мав творчий задум — те зернятко, з якого потім виросла повість «Захар Беркут». Ще в травні 1882 року в листі до свого товариша І. Белея він зізнавався: «Думка в мене була — написати повість по-німецьки... історично-сенсаційно-реальну, та що, вже ось пару місяців ношуся з нею, як дурний з ступою, а навіть зачати ще не вспів. Чи вспію ж восени скінчити, і взагалі, чи буде з тої кози м’ясо?» На це питання відповів сам автор. Повість Франко написав восени 1882 року, протягом зовсім короткого часу; цей твір, надрукований у журналі «Зоря» (1883 рік, № 7-15; у травні 1883 року письменник здобув за «Захара Беркута» премію на оголошеному «Зорею» конкурсі), по праву став одним з найпопулярніших в українській літературі.