Характеристика героїв "" залізняка і гонта.

кожна епоха творила свій образ т. г. шевченка. і хотіла його словами говорити від імені народу про себе. феномен шевченка відбиває нашу національну природу, нами світосприймання, наше минуле, нашу надію на майбутнє. він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух, пам’ять.

отже, шевченко — у нас більше, ніж великий поет, він національний пророк. пророк, згідно з біблійною традицією, — носій демократичного світопочуття, гуманістичний обличитель світового зла, поборник добра і справедливості. ось у такому біблійному значенні був шевченко пророком свого народу. продовжував він ще одну біблійну традицію картання вад власного народу, дав могутню силу національній самокритиці, без якої не було б нашого відродження ні в xix, ні в xx століттях.

при уважному перечитуванні поеми «» можна побачити в ній шекспірівське, відчути шевченкове страждання за людську жорстокість: «болить серце, як згадаєш…», «серце болить, а розказувать треба; нехай бачать сини, внуки, що батьки їх помилялись», «не спинила вина крові, ні злості людської»,

аналізуючи поему «», слід частіше звертатись до тексту, аргументувати словами автора. такий аналіз стосується насамперед образів ватажків руху — максима залізняка та івана ґонти.

створюючи ці образи, шевченко дає власну оцінку їхній ролі в повстанні: «гонта і залізняк, отамани того кривавого діла», хоча в змалюванні цих персонажів політичні і суперечності, бо кожній людині притаманні і сильні, і слабкі сторони.

ставши на чолі ів, залізняк думає про долю народу. це є однією із причин великого довір’я повстанців до свого ватажка. це ж про нього, улюбленця народних мас, співає кобзар пісню «літа орел, літа сизий…»

максим відважний. він завжди йде попереду перебуває в самій гуїці бою, власним прикладом запалює повстанців на рішучі вчинки. залізняк пройнятий глибокою ненавистю до ворога і жорстоко розправляється з шляхтою але благородний намір — визволення народу від гніту — перетворюється на жахливе кровопролиття. засліплені кров’ю, вже не здатні зупинитись: не милують, карають, завзяті. тече кров у воду. ні каліка, ні старий, ні мала дитина недостались — вблагали. лихої години. можливо, тяжке життя породжує таку неймовірну жорстокість? адже залізняк чуйний до яреми, дорожить дружбою, повстанці його поважають, вважаючи своїм. довідавшись, що немає вже ґонти «залізняк заплакав вперше зроду; сльози не вітер, умер неборака». на чужому полі, в чужу землю поховали його? сумно-сумно залізную силу поховали; насипали високу могилу. разом із залізняком закликає карати ворога і гонта. його образ — найтрагічніший у поемі. гонта відданий присязі та народові, всією душею ненавидить польську шляхту — це з одного боку. а з іншого — зміг же він порушити присягу, переходячи на бік ів. а якою відданістю справі можна виправдати його криваві справи.

покотились малі діти і каліки хворі: ґвалт і галас. на базарі як посеред моря кривавого стоїть гонта з максимом завзятим. не можу погодитись з тим, що в літературі вбивство гонтою власних дітей не тільки виправдовується, але й показується як зразок відданості справі.

вбивство гонтою своїх синів не підтверджується ні історичними, ні фольклорними джерелами.

шевченко пише, що, здійснювати убивство, гонта замислюється над вчинками ів, його єдині бажання — смерть. і мене вб’ють… коли б швидше!

необхідно замислитись над тим, що навряд чи з будь-якої скрутної ситуації єдиним виходом може бути помста, а ще страшніше — масові вбивства. не всякими шляхами можна дійти праведного діяння. треба думати, як, борючись проти зла, не скоїти ще більшого й непоправного лиха.

говорячи про образи ватажків руху, слід підкреслювати ті помилки в їхніх діях, що призвели до кровопролиття, міжнаціональної ворожнечі, до трагедії народу. чому? відповідь на це — події в сербії і хорватії, молдові та чечні.

краса здавна хвилювала людей і вони хотіли зрозуміти її сутність. еталони краси змінювалися у різні часи, але ніколи люди не могли обійтися без неї. яка ж краса важливіша: зовнішня чи внутрішня? на це питання теж існують різні відповіді. розібратися у цьому казка ійського письменникао.уайльда «хлопчик-зірка».

як відомо, героя твору знайшли взимку лісоруби. хлопчик-зірка почав рости з дітьми лісоруба і з кожним роком ставав красивішим і красивішим. але, на жаль, краса йому принесла лише зло, оскільки він ріс себелюбним, гордим і жорстоким. хлопчик-зірка знущався з дітей, був байдужим до сліпих, немічних, жорстоко поводився з тваринами, але саме його однолітки обрали вожаком і поступово ставали такими самими жорстокими, як і він.

та найстрашніше те, що він прогнав свою матір, відрікшись від неї. це була не чувана жорстокість. і хлопчика-зірку, на мою думку, було справедливо покарано: його краса зникла. краса не має права чинити зло!

глава восьмая

сыплется, осыпается листва, гнутся, горбятся березы, плачет и улыбается сквозь слезы осень и натрушуе печаль по моему наболевшую душу. уменьшился мир, померк дни мои, а ночи так тревожат, что я просыпаюсь мокрый от слез. мамина рука вытирает их, а голос тихо успокаивает меня:  

- не плачь, мишенька, не плачь, милый все люди умирают. вон видишь звезды? - показывает мне на окно, в которое заглядывает кусок просветленного неба. - хорошие же, как из сказки вышли, а также умирают.  

- я не хочу, чтобы умирали звезды, - говорю сквозь плач и смотрю, как снова на тот клочок неба воровато наползают тучи.  

- многое нам не хочется, мише, а жизнь имеет свой путь: одни ее, а вторые выходят на нее и все надеются чего-то лучшего себе усни, сынок.

я засыпал на руках матери, и в мои сны прибивалась шаткая дорога, на которую уже не выйдут мои деды, и в моих снах звезды, как и осенние листья, как и люди, падали на землю.  

учительница повела меня за собой на ту половину класса, где училась вторая группа.  

- вот здесь, михаиле, будешь сидеть, - показала мне на трехместную парту. - завтра приходи с ручкой, чернилами, карандашом, а книги я тебе сейчас  

домой я не шел, а летел, потому что, во-первых, мог похвастаться, что мама сразу имеет школьника не первой, а второй группы, по- затем нужно было сбегать в лес, - нарвать ягод бузины, надрать дубовой коры, а затем сварить их с ржавчиной, чтобы завтра было то чернила, которыми писали тогда.

учился я хорошо, учился бы, наверное, еще лучше, чтобы было во что обуться. когда похолодало и первый ледок затянул лужи, я мчался в школу, как ошпаренный. наверное, только это научило так бегать, что потом никто в селе не мог перегнать меня, чем я сильно гордился. когда, проснувшись однажды утром, я увидел за окнами снег, все во мне похолодело: как же я теперь пойду в школу? в доме утром сокрушался не только я, но и мои родители. после завтрака папа оделся в кирею1 из грубого самодельного сукна и сказал:  

- снег не снег, а учиться надо. пойдем, михаил, в школу, - он взял меня на руки, вгорнув полами мантии, а на голову надел заячью шапку.  

- как же ему, горопаси, без сапог? - болезненно мать.  

- ничего, - успокоил ее отец. - теперь такое время, не сапоги главное.

- а че?  

- теперь главное - свежая рубашка и чистая совесть, - улыбнулся отец. - правда, мише?  

- правда, - плотно прижимаюсь к отцу, и мы оба под вздохи матери покинули дом.  

по дороге люди удивлялись, что панас на руках несет в школу сына, некоторые школьники на это чудо тыкали пальцами, а я чуть не заплакал и из жалости, и с той радости, что отец не даст мне покинуть науку.  

так первые дни зимы папа заносил меня в школу, а после уроков снова заворачивал в плащ и нес домой. к этому привыкли и школьники, и учительница, и я если бы теперь спросили, какую лучшую одежду пришлось мне видеть по всему свету, я, не колеблясь, ответил бы: плащ моего отца. и когда иногда в произведениях или пьесах я встречаю слово «кирея» - ко мне трепетно приближаются самые дорогие дни моего детства.

1. кирея - верхний длинный суконный одежду с капюшоном.  

глава девятая  

а я взялся писать пьесу. наверное, прочитав эти слова, не один читатель поведет правым или левым плечом и усомнится: почему именно пьесу, а не стихи? на все, как сказал один философ, есть свои причины. были они и на пьесу.  

пока я так размышлял над особенностями жанров, в доме все светлее и светлее. вот уже и солнце золотой пальцем постучала в мое окно, а за окном на тепло заворкувалы голуби. пора и в школу.  

а мы с любой, взявшись за руки, идем в школу, идем по тем свежих путях, которые остались на мартовской дороге.

и вдруг вверху над моим грустью отозвались тревожные звуки дальних колоколов. мы с любой поднимаем головы к небу, к празднично белых облаков и видим, как прямо из них вылетают лебеди и натрушують на дома, на землю и в душу свою лебединую песню.  

и хорошее, и странно, и радостно становится мне, малому, в этом мире  

а лебеди летят над моим детством над моей жизнью! .