Елементи християнства і язичництва у повісті тіні забутих предків? ? , нужно

Характерною особливістю традиційних уявлень і вірувань гуцулів, як і українців взагалі, є синкретичне поєднання християнських релігійних уявлень з язичницькими віруваннями, що існували задовго до поширених вищих релігій, зокрема християнства. ці уявлення полягають у вірі в наявність душі, духа в кожній речі чи явищі навколишнього світу. наші предки вірили, що весь світ, небо, повітря й уся земля населені богами та що вся природа жива, сповнена всякого дива. уявлення про бога й чорта є ключовими для християнської релігії і своєрідно відображають моральні норми: добро і зло. образи української демонології — це фантастичні істоти, наділені людськими властивостями, які можуть впливати на живу та неживу природу. найпоширенішими серед них є духи природи (польовик,-водяник, лісовик та і духи оселі (домовик, похат-ник та і ці образи ілюструють прагнення людини пояснити й упорядкувати навколишній світ, розкрити єдність людини і природи. під впливом християнства поволі стиралася різниця між чортом, домовиком, водяником, лісовиком, скарбником, але в літературних пам'ятках усе це збереглося якнайкраще. і свідченням тому є глибоке проникнення м. коцюбинського під час створення повісті «тіні забутих предків» у психологію, світогляд гуцулів, їхні вірування і звичаї. саме на багатому етнографічному матеріалі повість набула загальнолюдського, філософського звучання. початок твору своєю простотою і оповідним характером нагадує казку, адже з перших рядків повісті з'являється фантастичний елемент (іванова мати вважала, що під час пологів їй підмінили дитину на бісеня). своєрідний дуалізм — визнання двох творчих начал: добра і зла — наклав відбиток на всі уявлення героїв повісті про світ. коцюбинський вбачав джерела міфологічних уявлень гуцулів не тільки в традиціях, айв особливостях гірської природи. природні явища стають джерелом народження фантастичних образів. так, малому іванкові привидівся щезник в і цапів, але привид зник, як тільки хлопчик перестав боятися. отже, для малих марічки та іванка світ здавався казкою. злиття язичницького і християнського світогляду найвиразніше простежується в накладанні християнських свят на обрядово-ритуальну структуру дохристиянського народного календаря. іван бачить божественне і в християнському богові, і в природі. навіть злий дух чорт постає в творі багатоликим — це й арідник, і щезник, і багато чого іншого. і всіх треба задобрити, щоб не зазнати горя в житті. так, у повісті змальовано обряд зустрічі різдва, обряд святкування святвечора, коли іван звертається до різних ворожих сил, яких він остерігався все життя, скликав до себе на тайну вечерю всіх чорнокнижників, мольфарів, лісових звірів. тут суто християнське свято різдва христова має у своєму складі ще й елементи, традиційні для язичницьких обрядів. може, саме в тому виявляється сутність назви «тіні забутих предків». олюднення, персоніфікація природних, матеріальних та психічних явищ властиві кожній релігії, оскільки в такий спосіб людина намагається пояснити все невідоме. а ожививши все незрозуміле, можна спробувати домовлятися з ним. кожна важлива справа на полонині ворожінням або іншими ритуальними діями, що їй таємничості. можливо, саме від цього й характери гуцулів таємничими. навіть обряд похорон, яскраво описаний письменником повісті «тіні забутих предків», на перший погляд здається дещо дивним. за народними віруваннями, зі смертю людини не закінчується її існування, а лише змінюється її стан. так що поховальний обряд був звернений саме до душі людини, але коли обряд оплакування і голосіння закінчився, почалися забави. напевне, так наші предки хотіли показати непереможність життя над смертю. багато уваги наші предки приділяли природним стихіям, окремим етапам життя людини, різноманітним випробуванням, явищам навколишнього світу тощо. у традиційних віруваннях, перекладах та повір'ях українців, зокрема гуцулів, елементи міфів максимально наближені до щоденного побуту селян. втрачаючи своє первісне значення, міфологічні персонажі поступово набували характеру художньо-поетичних образів усної народної творчості. отже, фантастичні образи повісті служать для створення романтичної історії, забарвленої етнографічним колоритом, і особливості психології персонажів.

Ідейно-тематичний зміст

трагікомедія«мартин боруля» написана в 1886 р.,  під час новочеркаського заслання. цим твором іван карпенко-карий сатирично  викриває тогочасні суспільні порядки — бюрократизм, судову систему, засновану  на хабарництві. в основі сюжету —  справжній факт: багаторічне клопотання батька  драматурга карпа з метою документально відновити втрачене предками  дворянство. цікаві міркування про свого героя висловив уже на схилі літ сам автор:   «згадую борулю, хоч люди сміються з нього, бо їм здається, що вони не такі чудаки,  як боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятися нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали? ! »

жанрові й стильові особливості

ця позиція і. карпенка-карого дуже цікава,  бо орієнтує читача побачити в комедійних ситуаціях не такі вже й смішні сторони  дійсності, як і в «ревізорі» м. гоголя: «над чим смієтесь? над собою смієтесь».  саме цей гоголівський сміх крізь сльози й визначає пафос твору і. карпенка-карого. звідси й жанрова особливість цієї п’єси — трагікомедія.

сюжет  твору (своєрідна, яскраво національна версія відомої комедії мольєра  «міщанин-шляхтич») становлять гумористичні сцени з життя заможного хлібороба мартина борулі, який домагається втрачених дворянських прав. щоправда,  у мольєра моралізаторство має абстрактно-повчальний характер, а в карпенка-карого воно спрямоване проти конкретних побутових і соціальних явищ, поданих  у національному художньому зрізі. у цьому, до речі, одна із суттєвих відмінностей  між творами класицизму («міщанин-шляхтич») і реалізму («мартин боруля»).

людям, які живуть у xx столітті, мабуть, важко до кінця зрозуміти, звідки у шевченка бралося стільки сил, щоб протистояти несправедливості, жорстокості суспільного ладу.існує легенда, ніби в день народження тараса у хату до шевченків увійшов незнайомець. він узяв новонародженого хлопчика, уважно подивився на дитя, що пручалося на руках чужого чоловіка, і передрік, що виросте з малого крикуна справжній бунтар. це був устим кармелюк, народний месник, який двадцять років боровся з панами, декілька разів тікав із сибіру і полишив після себе славу захисника скривджених селян.передбачення кармелюка виявилося віщим: тарас шевченко все життя бунтував проти несправедливості, закликав українців згадати козацьку славу, коли народ сам вирішував свою долю.талант шевченка був таким великим, що зумів розвинутися в умовах кріпацтва, не занепав у часи солдатчини. кожен день поетового життя був поступом уперед, і ніхто й ніщо не могло збити його з обраного шляху.із самого дитинства тарас був бунтарем, і в умовах абсолютного безправ’я він уперто відстоював свою гідність, сам себе витягував із життєвого болота, створював навколо себе атмосферу, в якій не було місця байдужості, жорстокості, ницості.після розгрому кирило-мефодіївського товариства шевченка разом з іншими братчиками доправили в петербург і посадили в каземат. більш-менш суворі вироки отримали всі члени гуртка. а найбільш жорстоко був покараний шевченко: з огляду на його бунтівний, непоступливий характер слідчі охранки рекомендували цареві відправити поета в солдати, а микола і на вироку дописав: «без права писати й малювати».десять довгих років шевченко був рядовим солдатом. сувора муштра, жорстокі знущання бездушних командирів не зламали прета. він порушує «височайший указ» — малює, записує вірші у маленьку книжечку. і у цих творах не каяття — там звучать мотиви боротьби, ненависті до панів, відданості народові, туги за рідним краєм. «караюсь, мучуся… але не каюсь», — це відповідь усім, хто чекав від поета каяття, хто хотів, щоб шевченко або замовк назавжди, або прославляв своїх мучителів. але’ фізичні і духовні страждання лиш загартували волю поета.