Нужно придумать сочинение на тему тарас шевченко майстер художнього слова.

Життя — безмежне небо, на якому щомиті то спалахують, то гаснуть зірками людські долі. одні з них тьмяно блимають, а інші яскраво горять, ведучи за собою мільйони, освітлюючи їм шлях та вказуючи дорогу. такою яскравою зіркою в нашій історії та літературі є геніальний пророк, майстер художнього слова, співець правди тарас шевченко.цими весняними днями вся україна, кожен — від сходу до заходу, з півдня до півночі — святкує день народження дорогої кожному українцю людини — великого кобзаря. адже від свого народження 9 березня 1814 р. в убогій кріпацькій хаті села моринці звенигородського повіту на київщині він об’єднав в собі генетично всю україну, бо його мати катерина бойко вела свій родовід від карпатських бойків, а батько григорій шевченко був представником сходу.чи могли уявити його батьки, ким він стане для свого народу, літератури, мистецтва? григорій шевченко не залишив сину тарасу спадщини, бо, мабуть, на якомусь інтуїтивному рівні відчував, що йому судилася зовсім інша, ніж в його братів та сестер, доля.а доля… у своєму «кобзарі» тарас шевченко вживає це містичне слово аж… 175 разів. і лише декілька разів «недоля». доля приготувала шевченку важкі життєві випробування і славу, тільки не прижиттєву, а після смерті…в нашій славній історії ще не було людини, котра вчинила б такий неосяжний вплив на уми і серця своїх співвітчизників. тарас григорович не був політиком, та на його ідеях сформувались і зросли чимало громадських організацій і партій.він не був полководцем, але його слово змобілізувало сотні полків, дивізій, цілі армії, підняло на збройну боротьбу мільйони українців, здобуло не одну визначну перемогу на полі бою.він не був дипломатом, проте широта його поглядів, внесок у світову літературу та мистецтво, а головне — ідеї загальнолюдських братерства та любові, що базувались на християнських чеснотах, здобули для україни та українців належне визнання та пошану серед світової спільноти.він не був проповідником, та гарячими віршами-молитвами й дитячою відданістю творцеві славив бога.він не народився пророком і зовсім не прагнув ним бути, але за велінням долі став ним і вивів свій народ з «єгипетської» неволі, хоча сам так і не побачив землі обіцяної.тарас шевченко прожив дуже мало — лише 47 років. з них 34 роки провів у неволі: 24 роки — у ярмі кріпацтва і понад 10 років — у найжорстокіших умовах заслання. а решту — 13 «вільних» років — перебував під невсипущим наглядом жандармів. попри це, шевченко передусім піклувався про свій гнаний народ, про свою безталанну країну.уже для багатьох поколінь українців — і не тільки — тарас шевченко означає так багато, що мимоволі виникає ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, що він завжди з нами і в наших серцях. та це далеко не так. шевченко як явище велике й вічне — невичерпний і нескінченний. волею історії він ототожнений з україною і разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відгукуючись на нові думи й біль… він росте й розвивається в часі, в історії, а нам ще йти і йти до його осягнення. ми на вічнім шляху до шевченка. твори кобзаря — українське святе письмо, збережене, попри всі негаразди і проблеми існування. якимсь містичним чином його рядки нині для багатьох можуть слугувати закликом до бою, молитвою за живих і загиблих та надією на день прийдешній. його читають з піднесенням і хвилюванням. кожне слово, кожен рядок ніби щойно написаний. певна річ, що немає загального розуміння його творчості, як і немає повного розуміння й інших геніальних речей у цьому світі. але той, хто справді осягне творчість кобзаря, вже не зможе не визнати його геніальності. важко виділити щось одне, що мені найбільше подобається з творів шевченка. скільки б не читала, щоразу знову і знову затягує, і тільки дивуєшся, наскільки все актуальне, що не читай. його слова криком душі самої україни.

Ідея “Кавказ”: співчуття поневоленим, схвалення патріотичної і мужньої боротьби горців, утвердження безсмертя народу, гнівний осуд самодержавства, кріпосництва і православ’я — душителів свободи, носіїв темноти, страждань та звироднілої панської моралі, полум’яний інтернаціональний заклик об’єднаної боротьби всіх народів проти спільного ворога — російського царизму.

Основна думка: «Борітеся — поборете!».

Жанр “Кавказ”  сатирична поема з елементами ліричного; цей твір не є у повній мірі поемою. У ній немає героїв, сюжету, не зображено динаміки розвитку характерів персонажів через сюжет. Немає епічних картин, епізодів, твір наскрізь ліричний, філософський, емоційний. Але значущість проголошених у «Кавказі» гуманістичних ідей підіймає цей твір до рівня політичної і сатиричної поеми, у якій цілісною картиною зображено загарбницьку політику імперії і проголошено гімн волі та жалю за невинно загиблими; І. Франко назвав «Кавказ» «…це огниста інвектива проти темного царства…» Сатиричний твір — інвектива з елементами лірики та героїки. Сюжет “Кавказ” Поема розповідає про загарбницьку безглузду війну, що десятиріччями веде самодержавство з маленькими кавказькими народами, чия національна свідомість настільки висока, що не вдається цей народ здолати. У творі звучить ніби гімн героям-кавказцям, що борються за волю, й звинувачення в безглуздій невиправданій війні, яка не принесе користі ні Кавказу, ні народам імперії. Тільки верхівка країни може отримає зиск і задоволення.

У творчості Т. Г. Шевченка багато уваги приділялось і долі жінки: їх безправність, беззахисність, трагізм долі — завжди хвилював поета. Можливо, тому, що рано пішла з життя його матір, можливо, тому, що доля коханої Оксани тяжко зранила душу поета, можливо, тому, що була тяжкою доля його сестер.

У поемі "Наймичка", яку поет написав 1845 року, розповідається про долю Ганни — матері, яка не в змозі виростити сама дитя, підкидає сина багатим бездітним людям, а сама йде до них наймичкою, щоб бути біля своєї дитини, хоч і не маючи можливості сказати, що вона його мати.

Коли в класі вчителька читала цю поему Т. Шевченка, було тихо, всіх схвилювала доля Ганни.

Слухаючи поему, я була вражена силою материнської любові. Як же вміла Ганна глибоко любити, яку мала велику силу волі! Адже вона ніколи не думала про себе — всю себе віддала синові. Ганна любила сина мовчки, і він відчував її любов, дивуючись із почуттів сторонньої, як він вважав, жінки.

Мені боліло серце, коли Ганна відмовилася бути за матір Маркові на весіллі, хоча й розумію, як би їй це було нестерпно.

Коли читали рядки поеми про останнє повернення Ганни з Києва, я була схвильована тим, якою доброю жінкою була Ганна, як вона любила не тільки Марка, а і його дружину, і його дітей. Мені здається, що якби Ганна розповіла Маркові раніше, що вона — його матір, то все у них було б добре. Я впевнена, що Марко зрозумів би свою рідну матір, більше того — він захоплювався би нею, її вчинком.

Останні рядки поеми не можна слухати без сліз. Усе життя мріючи сказати Маркові, що вона його матір, в кінці поеми, лише перед самою смертю, Ганна відкриває таємницю синов мене! Я каралась

Весь вік в чужій хат мене, мій синочку!

Я... я твоя мати". Та й замовкла...

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся... до матері —

А мати вже спала!

Жертовність Ганни-матері, її безмежну материнську любов Т. Шевченко підніс до найвищих надбань людства. Поет низько схилявся перед образом Матері, яка оберігає своє дитя.

Під час читання поеми у мене наверталися на очі сльози — сльози від захоплення образом Ганни, її великим люблячим серцем. Маркові, я впевнена в цьому, дуже поталанило. Бо й сьогодні, на жаль, є діти, які ніколи не звідають такої сили материнської любові. Я сиділа мовчки й думала, чому Ганна — мати-покритка, кріпачка, знайшла вихід для себе, для своєї дитини, чому ж сьогодні є матері, які відмовляються від своїх дітей? Чого ж бракує цим матерям? І ви знаєте, я знаю чого — їм бракує вміння любити, бракує материнської любові.

Объяснение: