Твір-роздум чому природу потрібно берегти

У неділю ми з батьками пішли гуляти у парк. Була та чарівна пора весни, коли дерева вже вкрилися зеленню, зацвів бузок, каштани. Повітря було ще прохолодне, але сонячне проміння, пробиваючись крізь рідкі хмаринки, припікало. Ми йшли алеєю, з усіх боків нас оточували каштани. їхні крони змикалися над нашими головами. Суцвіття каштанів нагадували запалені білі свічки і мали просто розкішний вигляд. Несподівано біля своїх ніг я побачила одну з таких свічок. Хтось зірвав квітуче диво і кинув. Ми пройшли ще кілька кроків і побачили грубо зламану гілочку клена з ще ніжними світло-зеленими незів’ялими листочками. Кому ж заманулося нівечити цю красу? Навряд чи ця людина хотіла зробити комусь приємність, принісши у дім каштанові суцвіття або гілку з кленовим листячком. Рослини були зірвані просто так, мимохідь, навіть не подумавши, навіщо це потрібно. Та й суцвіття каштанів швидко в’януть, тому ні краси, ні затишку у кімнаті не створять. Інша річ, бузок або черемха. До речі, в нашому парку є багато різних видів бузку, але і його, якщо вже ламають, то складається таке враження, наче тут пройшовся буревій.Якщо людина така байдужа до живої природи, чи можна стверджувати, що вона любить своє місто, вулицю, врешті-решт свою батьківщину? Адже від дбайливого ставлення до рослин залежить благополуччя парків, садів, лісів. Ось посадили на нашому шкільному квітнику розкішні жоржини, а хтось узяв і потайки викопав їх, тобто просто вкрав. Крадуть квіти на міських клумбах, а скільки дерев вирубано у місті нібито заради усіляких будівельних робіт. І в нашому дворі знищили з десяток старих тополь. Нових не насадили, а пні не здаються, пустили пагони.Природа - це краса, яка оточує нас завжди й усюди. Це зелене вбрання нашої країни. Збільшувати зелене багатство – означає по-справжньому любити батьківщину. Той самий каштан або клен – це не просто краса. Це – чисте повітря, помешкання для птахів. А втім, це й так усім відомо. 

На мою думку, гроші не завжди приносять щастя. Адже для кожної людини щастя вимірюється в різних вимірах. Для когось в кількості друзів, для когось в  кількості відвіданих країн, для когось кількістю отриманих вражень, а для когось кількістю грошей. Так ось тих людей, для кого щастя виміюється в грошах щиро жаль. Тому що, людина прагне не просто стати багатою, а стати багатшою за інших. І це постійне змагання, на звання хто багатший вбиває людину з середини, вона просто не помічає все, що знаходиться навколо неї. Якось  Арнольд Шварценеггер сказав: "Гроші не приносять щастя . У мене зараз 50 мільйонів , а щасливий я рівно також, як і тоді, коли у мене було 48 мільйонів." Тож я остаточно спростовую той факт, що гроші приносять щастя.

П’єса “Мартин Боруля” Івана Карпенка-Карого часто стає предметом літературного аналізу, адже її глибинний зміст та стилістичні особливості викликають цікавість. Образ головного персонажа – Мартина Борулі – не однозначний: над ним сміються, осуджують, але зрозумівши – співчувають його особистій драмі. Що ж драматичного у житті героя?

Він досить заможний селянин, має родину, члени якої його поважають та підтримують. Отже, є і достаток, і люблячі люди. Але одне не дає йому спокою – те, що він простого, “мужицького” роду. Та ще й деякі гонористі паничі підливають масло у вогонь, демонструючи вищість свого походження.

Твір починається з того, що Мартин Боруля планує подати апеляцію на компромісне рішення суду щодо конфлікту зі шляхтичем Красовським, який обізвав його бидлом, а сина Степана – телям. І привід для подальшої боротьби знайшовся – документ, в якому говориться, що рід Боруля може претендувати на дворянство. Герой вирішує будь-що добитися благородного статусу, адже тоді вже ніхто не посміє назвати його бидлом, бо він буде справжнім дворянином. Образ Мартина Борулі не просто так виник в уяві письменника.

Батько Карпенка-Карого переживав подібну особисту драму, він також домагався відновлення втраченого колись дворянства. Герой і прототип однаково не отримують бажаного через бюрократичну неточність. Можливо, те, що образ Мартина Борулі автор багато в чому писав з рідної людини, обумовило особливу емоційність опису героя, гіперболізовану драматичність діалогів. Згадаємо, як переймається Боруля через завдану образу, як пишається можливістю стати дворянином.

В цей час нібито все життя героя підкорюється одній всепоглинаючій ідеї. Боруля старається (аж понад міру!) стати гідним дворянства. Він примушує себе подовгу спати, що є, на його думку, звичним для шляхтичів; не дозволяє дітям братися до “чорної” роботи; намовляє дружину вчитися заварювати чай та кофій. Але такий “панський б життя абсолютно не підходить простому душею герою та його родині. Вони звикли до чесної праці, а лінь та апатія дворян їм не властива. І це насправді є їхніми перевагами.

Але у той час панівним класом залишалося дворянство, тому навіть його недоліки вважалися “шляхетними” звичками. Тому Мартин Боруля готовий був знехтувати своє природою та перебудувати життя на дворянський лад. Та виходило в нього це надзвичайно кумедно. Можливо, драма героя навіть не у тому, що його хтось обізвав “бидлом” через відсутність статусу, а у тому, що він сам себе почував таким. Почуття власної неповноцінності заважало щасливо жити.

Він мав хороше життя, але прагнув кращого. Та як відомо – “краще є ворогом хорошого”. І це яскраво видно у фіналі твору, коли через однісіньку помилку у прізвищі всі старання домогтися дворянства зводяться нанівець. Герой у розпачі, адже стільки затрачено сил, грошей. Він навіть готовий був пожертвувати особистим щастям доньки. І все заради чого?

Заради примарного статусу. На щастя, Мартин Боруля все ж зрозуміє свою помилку – що ніякий папірець не звеличить людину, а тільки вона сама своїми гідними вчинками.