Твир миниатюра на тему краина мрий за повистью в.дрозда ирий

«Є на світі моя країна, найчарівніша, як перлина. В моїм серці вона єдина. Це моя Україна». У кожного з нас одна єдина Батьківщина. Перш за все, це те місце, де ми народилися і виросли, яке ні раз і не двічі ми проміряли своїми ногами. По-друге, Батьківщина – це наша рідна країна. Батьківщину змінити неможна, як неможна змінити своїх батьків, тих, хто дав нам життя. І я вважаю, що де людина народилася, там вона повинна прожити своє життя і пройти до кінця свій шлях. Для мене такою Батьківщиною є моя рідна Україна. Я дуже люблю свою країну попри те, що може, для кого десь і краще. Я впевнений, що для справжнього українця не може бути ніде краще, ніж на рідній землі. І кожен з нас може створити для себе та своїх близьких такі умови існування, які нічим не гірше умов у інших країнах. Та цим не варто обмежуватися, треба прагнути до того, щоб життя постійно покращувалося для усіх наших співвітчизників. На тлі історії наша країна ще досить молода, тому її майбутнє повністю в руках наших сучасників та наступних поколінь. Якою ми зробимо нашу Батьківщину, такою вона і буде. Я вважаю, що зараз ніхто не має морального права кидати Україну напризволяще і тікати кудись за кордон. Адже там ми все одно нікому не потрібні і наше життя буде залежати лише від нас самих. А ось рідній Україні зараз дуже потрібні наші сили і наші знання, бо поставити її на ноги зможемо тільки ми. На мій погляд, той, хто іде з країни, зраджує своїх предків і позбавляє своїх нащадків справжньої Батьківщини. Вони напризволяще залишають могили своїх рідних і, ніби соромлячись свого походження, перш за все, намагаються втекти самі від себе. Українці – це не тільки велика і могутня нація, це одна величезна гостинна родина. А у будь-якій родині добробут та гарні відносини будуть лише тоді, коли кожен буде відданим своїй справи, справі на благо інших. Родина для мене – найсвятіше слово на землі, а мати родини для мене – це Україна. Я дуже люблю свою рідну Україну і все своє життя буду боротися за своє щастя на рідній землі і за щастя своїх співвітчизників. Я впевнений – труднощі мене не злякають. Я щасливий від того, що народився і живу саме в Україні. Я люблю рідну землю за її неосяжні, красиві і безмежні простори. Вийдеш в поле, і очі не можеш відірвати від справжнього моря зрілого жита, яке стоїть, наче непідступні стіни. Увійдеш в це жито, і ти майже ховаєшся серед його колосків. І тільки синє небо стає твоїм дороговказом. Така краса милує і заворожує мою душу. У нашій країні найрозумніші у світі люди, багата земля і достатньо невитрачених ресурсів. Я один з українців, я громадянин України. Я тут народився, тут пройшло моє дитинство, тут я виховаю своїх дітей і зроблю для своєї країни все, що від мене буде залежати. Я впевнений, що українська держава – могутня і миролюбна країна. Ми зможемо мужніти і рости разом з нею. Я щиро вірю в найкраще. А сьогодні я учень і повинен вчитися, щоб у майбутньому принести Україні якомога більше користі.

Это перевод.

Среди большого количества произведений украинской словесности особое место занимает киноповесть Александра Петровича Довженко «Очарованная Десна». Хотя эта повесть автобиографична, по моему мнению, она близка каждому из нас. Ведь в ней писатель рассказывает о самую светлую часть человеческой жизни - детство, которое навсегда остается в хороших воспоминаниях людей. Именно поэтому это произведение является интересным как для взрослых людей, так и для совсем юных читателей.
«Зачарованная Десна» Александр Довженко писал на склоне лет, находясь далеко от Украины и от любимой реки своего солнечного детства. Мне кажется, что эта киноповесть стала своеобразной исповедью души художника. Вспоминая давние годы, Александр Петрович утверждал: «Современное всегда на пути из в будущее». Нельзя не согласиться с этим высказыванием, ведь и герои, и сюжет повести доводят его истинность. Героями произведения родные и близкие самого писателя: мать и отец, дед и баба, соседи и другие жители Довженкового села на Черниговщине. Изображая этих людей, автор не идеализирует их образы, он показывает и положительные, и отрицательные черты каждого. В зрелом возрасте писатель понимает, что черты характера его родственников были следствием тяжелой жизни, постоянных проблем, неграмотности ... Поэтому сквозь строки любознательный читатель почувствовать душевную боль Довженко, посочувствовать несчастной судьбе его семьи. Но рассказ в произведении ведется не только от имени взрослого художника, но и от имени маленького Саши, который видит мир совсем иначе. Мальчик с детства увлекается богатством души своих родных, их моральной красотой и чистотой, бесспорной мудростью. Он уважает простых крестьян-тружеников за их любовь к труду, искренность, готовность ближнему в трудную минуту. Читая «Зачарованная Десна», я бы попадала в другой мир - мир крестьянских будней, в котором органично сочетаются радость и грусть, труд и отдых. Образы повести созданные Александром Довженко так искусно, что, кажется, я знала их детства.
Конечно, нельзя представить себе «Зачарованная Десна» без прекрасных описаний природы, с которой черпал вдохновение писатель. Живописная местность творила характеры людей, воспитывала в них жажду творчества, любви, любовь ко всему живому. Мать Саши любила в растениях, обожала ухаживать за ними; маленький Саша любил всех животных, сочувствовал бедным слабым папиным лошадям; дед Семен разговаривал со всем живым, что росло и двигалось вокруг ... Вырастая в таком окружении, Александр Довженко просто не имел возможности вырасти плохой или жестоким человеком. Хорошим примером для подражания Саше также был его отец, которому отведено немалую роль в киноповести. Петр Семенович был влюблен в труд, имел прекрасную физическую и моральную красоту. Но бедность, смерти маленьких детей от разных болезней истощали Сашиного отца, портили его лучшие качества. Все же это не помешало взрослому Довженко правдиво изобразить образ своего отца, который все равно вызывает уважение.
«Зачарованная Десна» учит нас ценить каждую минуту своей жизни, быть чутким к чужому горю, любить Родину, хранить семейные ценности и народные традиции. Кроме этого, она открывает перед нами глубину души одного из лучших прозаиков ХХ века - Александра Петровича Довженко.

Чтоб на части разделить: ты прочитай текст медленно и остановись где кончается мысль. По мысли так и назови. Извени я спешу. Больше ничего не могу сказать

"Наталка Полтавка" — "світла незаймана квітка народної поезії". Написана п'єса майже 180 років тому, але й досі чарує нас своєю красою. Максим Рильський сказав, що "таємниця живучості "Наталки Полтавки" в глибокій сердечності, у немеркнучім і чистім, як день, сяєві життєвої правди".
І я відчула цю сердечність і чистоту, сяйво людської душі, відданість великому коханню в образі Наталки. Це моя улюблена героїня п'єси.
Наталка — проста українська дівчина. Всі характеризують її як добру, розумну, дотепну. "Золото — не дівка!.." "...Яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить", — так сказав про Наталку сільській виборний. У селі всі матері ставлять своїм дочкам за взірець Наталку.
Про себе Наталка співає:
Не багата я і проста, но чесного роду,
Не стижуся прясти, шити і носити воду.
Мені сподобалась Наталка своєю глибокою вірністю у коханні. Чотири роки не має вона від милого жодної звісточки, але продовжує його кохати, чекати. Чотири роки жде не діждеться вона повернення свого милого Петра:
Петре! Петре! Де ти тепер?..
Я тебе любила і тепер люблю...
Вернися ж до мого серця!..
До Наталки постійно сватаються і волосний писар, і дяк, і підканцелярист, і "многії другії". Але вона "многим женихам піднесла печеного гарбуза". Мати Горпина Терпилиха не схвалює цього. Щастя мати і дочка розуміють по-різному. Терпилиха не спроможна терпіти злиднів, на її думку, краще вмерти, ніж жити в бідності.
Сватався до Наталки і багатий возний. Розумна, з почуттям власної гідності, Наталка відповідає:
Гріх вам над бідною дівкою глумитися!
Моє багатство єсть моє добре ім'я.
Наталка хоче жити за велінням серця: "Серце не вважає, — співає вона, — кого раз полюбить, з тим і помирає".
Мати постійно плаче, дорікає Наталці. І Наталка задля спокою матері вирішила подати возному рушники. Вона і досі любить Петра, але каже ненці: "Я покорюся вашій волі, перенесу своє горе, для спокою матері треба все перенести". Як треба було шанувати свою матір, щоб піти на таке. Це драма серця Полтавки. Наталка розуміє, що це не принесе їй щастя, тому що коли бідна дівчина стане дружиною багатого, то "така жінка буде гірше наймички, буде кріпачкою".
Для Наталки сім'я — це єднання двох сердець: "жити люб'язно і дружно, бути вірними до смерті і помагати один одному".
Наталку Полтавку покохав чесний, працьовитий, безкорисливий, здатний на самопожертву заради іншої людини Петро. Смілива, рішуча дівчина каже: "Не треба лиш грошей твоїх. Вони мені не Но бідою нашою не потішаться вороги наші... І моїй жизні конець недалеко..."
Возний зрозумів, яке сильне, палке почуття у Петра з Наталкою і він відступився: "Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственное владініє з тим, щоб зробив її благополучною". З'єдналися два люблячих серця. Терпилиха благословила молодят на подружнє життя.
Одна з виконавиць ролі Наталки сказала: "Наталка Котляревського — це гімн великому коханню, цей образ буде приваблювати ше не одне покоління людей..." Я згодна з цим висловом. Наталка приваблює нас духовною красою, щирістю, пісенністю, вмінням любити, бути вірною своїм почуттям.