Закінчення до казки дивак. на фото оповідання

Коли набирали солому, дiд часто сповзав iз скирти, нанизував солому на рiжняки i гуцав так, що аж лiса скрипiла.
Товчи, внучку, гнiти! хекав. А я ще якийсь навильник скину. I знову дерся на скирту.
Спочатку Олесь надолужав, потiм заморився i сiв.
Навiщо стiльки беремо?
Як навiщо? озвався з пiтьми Прокiп. Це ж собi, а не тещi. Хе-хе! Ти знаєш, що таке теща? Нi? Пiдростеш узнаєш. Клята баба.
А якщо коням важко буде? своєï Олесь.
Нiчого. Зате нам легко. Натопив i вилежуйся собi на печi. Ти вiдпочинь, а тодi ще пострибаєш. Воно ж таки груз.
Повертались додому в темрявi. Лiпив мокрий снiг, припорошуючи бiлим конячi спини. Прокiп хльоскав батогом i лаявся. А Олесь сердито сопiв у нього над вухом i пiдбивав руку. Замахнеться Прокiп гарненько, цьвох i мимо.
Не бий, благає Олесь. Бачиш: важко.
Прокiп зiтхнув i, намотавши батога на руку, щоб не згубить, обернувся до Олеся.
Ось послухай, дурнику, що я тобi скажу. Слухай i на вус мотай. Тут, на землi, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще й плакать не дадуть.
Подався вперед i, обдаючи Олеся прiлим духом давно не митоï бороди, захарчав у саме вухо:
Пойняв?
Олесевi зробилося сумно. Закортiло швидше туди, в село, де снiг плете навколо електричних лiхтарiв густi рожевi сiтi, й привiтно свiтяться вiкна в хатках.
Попереду бiлою стiною пiдвiвся бiр. Вiн уже не гув i не шикав на коней.
Мовчить, тихо сказав Олесь.
Снiгом забило, пояснив Прокiп. Вiтер гiлля не зрушить.
Дома Олесь не став ждати, доки дiд з матiр'ю скидають солому, швиденько роздягся i полiз на пiч. Через деякий час у сiнях загримали чобiтьми, загомонiли.
Ото ж я й кажу, говорив дiд, неглемедза вiн у тебе, Наталко. Дивак... Затопчуть його... Бо воно ж як деревце в пагонi...
Потiм дiд увiйшов до хати, заглянув на пiч.
Змерз, онучку? А ти ножки на черiнь, а зверху кухваєчкою...
Олесь глибше зарився в подушку i тоненько заскiмлив.
Прокiп пiдняв брови сторчака.
Он диви, чого це вiн розприндився?
Геть, не займайте його, сумно обiзвалася мати з хатини. Ïжте вже.
А хiба я що? мимрив Прокiп. А йому нiчого такого й не казав...
Вiн ïв швидко, винувато витрiщав очi, плямкав тихiше, нiж завжди, i губив крихти в бороду.
Олесь непомiтно для себе заснув. А вночi крiзь сон благав матiр розповiсти казку про Iвасика-Телесика, злякано зойкав, коли вiдьма гризла дуба, i радо смiявся, коли гусиня взяла Iвасика на своï крилята. Вдосвiта знов загули на морозi сосни i закричали пiвнi на горищах. Народжувався новий день.

драматургічна спадщина і. к. карпенка-карого — це самобутнє й цікаве явище в історії вітчизняної театральної культури. невмирущу славу принесли митцеві його сатиричні комедії: "сто тисяч", "хазяїн", "суєта". сюди ж належить і комедія "мартин боруля", яка піднімає важливі морально-етичні проблеми і цим самим стає в ряд безсмертних творів.

драматург високо підносив роль сміху як засобу боротьби з людськими . дійсно, сміх — могутня зброя: те, над чим посміялися, втрачає свою значимість і з кумира перетворюється на предмет кепкування. сміх примушує кожного з нас критично подивитися на себе і прагнути позбавитись тих чи інших недоліків у своєму характері.

сюжет комедії "мартин боруля" письменник будує на дійсних фактах з життя родини тобілевичів: батько драматурга, який довгий час служив поміщицьких маєтків, вирішив домогтися визнання свого роду дворянським. на це пішло чимало часу — і марно: дворянство не було доведено, оскільки прізвище в старих документах було тобелевич, а в нових — тобілевич. карпенко-карий використав цей факт, аби висміяти намагання простої людини вибитися в дворяни, хибно думаючи, що цим можна в чомусь вивищитися над іншими.

головний, персонаж комедії— це людина із заможної верхівки села. мартин боруля не засліплений жадобою збагачення, не позбавлений деяких рис гуманності. та, на жаль, це натура, скалічена духовно нездоланним прагненням вийти "на дворянську лінію". коли б його спитали, навіщо йому те дворянство, він, певно, не зміг би пояснити як слід своє дивне бажання. читаючи комедію, ми бачимо, що мартин — гарний сім'янин, у домі порядок і достаток; і авторитет, і гроші — все це у нашого героя є. чого ж йому ще треба? виявляється, треба титула дворянського, який, на думку мартина, зробить його паном, а пан — це не

у своєму домі цей "міщанин-шляхтич" (так назвав свого героя журдена французький драматург мольєр) заводить дворянські порядки, сам мучиться через свої химери, але терпить, бо вважає таку " перебудову" шляхом до політично-правового місця в поміщицько-капіталістичній державі, яке мало дворянство.

мартин велить своїм дітям називати себе не татом, а "папінькою", а маму — "мамінькою". він довго вранці вилежується в ліжку, як пан, хоча в нього, трудящої людини, від довгого лежання з незвички болять боки. дочку марисю хоче віддати заміж за "образованого чоловіка", сина степана мріє бачити знатним чиновником. смішно дивитися, як "правила" дворянського побуту суперечать традиційним порядкам сім'ї мартина, викликають нерозуміння і подив членів родини.

розв'язка гостро драматична: мартин скрізь зазнає поразки, і, нарешті, одна літера в прізвищі (боруля — беруля) кладе край його змаганням за дворянське звання: рід мартина не визнали дворянським.

висміявши таку поведінку свого героя, карпенко-карий утвердив здорову народну мораль щодо родинних традицій, ставлення людини до своєї рідної землі, свого родоводу, прадідівських коренів, праці, народних звичаїв.

головне — не титул, а вміння залишатися порядною, високоморальною людиною у всіх життєвих ситуаціях.

"Зраджують тільки свої" - це слова великого французького прозаїка та літературного критика Анатоля Франса. Зрада - це таке поняття, яке має велику класифікацію та безліч прикладів. Зрада - це порушення вірності комусь або чомусь. Щоб стати зрадникомм, треба переступити через себе, через свої моральні та духовні принципи, порушити деякі обіцянки, бо дуже не просто стати невірним. Потрібно знаходитись в дуже невигідному чи жахливому стані, щоб піти на цей крок.

У комедії Карпенка-Карого " Мартин Боруля", письменник висвітлює проблему зради. Головний герой Мартин боруля в гонитві за дворянським титулом, спіймав облизня.  Для нього в життя дуже важливим був статус, та роль. Він намагався досягти високого статуса,який зовсім не потрібен,щоб стати високоморальною та порядною людиною. Щодо ролі - очікуваної поведінки відповідно до статусу, то його головна роль слідкувати за порядком в сімї, підтримувати сина та доньку.

Отже, для того, щоб бути поважною і шанобливою людиною, зовсім не потрібен титул чи звання, достатньо буде просто виконувати свою роль в цьому житті.