Роман “хіба ревуть воли, як ясла повні - цитаты про галю з роману

Галя

«Польова царіця», як ласкаво називає її Чіпка. Виростили, викохали її батьки, ні в чому не було відмови. Тому і весела, і жвава Галя, тому, як червоні яблука, налилися в неї щічки. Але що насправді діється у неї в душі, чи подобаються їй розбишацькі гульбища у рідній хаті, чи радіє вона, зустрічаючи чужі, ворожі злодійські обличчя? Ні, це не до вподоби розумній, допитливій дівчині, тому, зустрівши Чіпку, намагається відвернути його з цього шляху то погрозою, то ласкою. Вона кохає Чіпку, і кохання її вірне, чисте, але не погоджується вийти за нього заміж, якщо він не покине злодійське життя. Галя «лікувала» Чіпку своїм коханням, своєю вірою.

«Як ти увійшла до нас, то мов праведне сонце вступило в хату, немов нам очі розв’язала, світ повила рожевим квітом». Працьовита, весела, усьому дала вона лад, «де тільки рука її доторкалася або де око зиркнуло, — все те з хмурого, сумного прояснялося, ніби усміхалося». Галя полюбила матір Чіпки. Мотрю, бо для неї Чіпчина мати багато значить. Зійшлася Галя близько і з Христею, яка про неї каже: «Вже що багата та вродлива, а привітна та ввічлива до кожного». Припала до душі вона Христі, і ось вона вже її кума. Ось тут розкривається нова Галя. Галя, що до нестями любить дітей, хоч і не своїх. Каже вона: «Як буде дитина, то я, здається, з’їм або задавлю її, цілуючи та милуючи». Галя — це образ чесної, чуйної, веселої та лагідної жінки.
Все йде добре, але змінився Чіпка, пішов на слизький шлях, похмурніла Галя, усіма силами намагається до Чіппі, вернути його до попереднього життя і благаннями, і вмовлянням, і погрозами. Сама розбишацька дочка, вона не хоче миритися із злодійським життям Чіпки, бо її ніжній натурі противні зло, пограбування, вбивства. Тому трагічно й закінчує Галя своє життя: дізнавшись, що Чіпку забрано до поліції за вбивство та грабунки, вона повісилася. Не знесла її чесна душа загибелі усіх надій та сподівань на щасливе життя з коханим. Не «стало» коханого, змінилися його правдиві слова на розбишацькі дії — не стало і Галі.

Климко – сирота, головний герой автобіографічної повісті Григора Тютюнника. Образ Климка втілює ідеал людини. У маленькій сирітській душі Климко носив стільки доброти, милосердя і співчуття до знедолених і стражденних, що не побоявся в одинадцять літ вирушити в далеку дорогу по сіль, аби тільки до близькій людині — своїй учительці — не померти з голоду. Скільки натерпівся й намучився за свою двотижневу дорогу маленький лицар, скільки разів ризикував бути вбитим, замерзнути десь на полі під копицею — адже йшла війна і заходити в села було небезпечно. Та хлопчик ішов: його вело дорогою поневірянь милосердя

Климко залишається сиротою, виховується у дядька, але той гине від фашистської бомби. Життя змусило хлопця рано подорослішати: він серйозний, відповідальний, хазяйновитий. А після смерті дядька йому довелося покладатися тільки на себе. Мабуть, саме тому і Климко, і його друг Зульфат — чутливі й до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку Наталію Михайлівну з малою донькою Олею. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов'янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. А йти треба аж 200 кілометрів! Можливо, якби це було потрібно тільки йому, хлопець не наважився б іти в небезпечну мандрівку, але Климко готовий терпіти холод і голод заради друга, заради улюбленої вчительки з немовлям.