План до твору лесі воронини таємне товариство боягузів 16-17 розділ

наша пам’ять--дивовижний інструмент. дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. і не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. і нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості-- є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. нам легше забути, ніж пам’ятати. особливо, якщо це стосується чогось нам непотрібного, можливо, навіть ганебного,бо в кожного свої скелети у шафі.   наше минуле--це досвід. досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. і якби ми не мали цього досвіду, то жити б змогли без помилок. хіба таке можливо? ні. не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведіді б не мали історії! а як писав о. довженко: «народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців»

пісень багато, але мені подобається пісня "ніч яка місячна, зоряна, ясная", тому що її співають у нашій сім'ї. як тільки я почую цю пісню, то в моїй уяві постають ті місячні зоряні ночі, які я завжди бачу влітку в селі. як гарно в ній сказано про щирі почуття між дівчиною та хлопцем. хіба можна забути слова: "я ж тебе, вірная, аж до хатиноньки сам на руках віднесу"? звичайно, ні. мій тато теж дуже часто співає мамі цю пісню. і коли вона її слухає, то стає ще красивішою від тих слів, які є в пісні: рибонько, серденько, ні

мені дуже подобаються українські пісні. я вдячна тим людям, які не забувають поезію народної душі, люблять і шанують наше слово. я вважаю, що українські пісні своїм правдивим змістом, поетичною формою, красивою мелодією завжди чаруватимуть людей і житимуть вічно.