василь андрійович симоненко народився 8 сiчня 1935 року в глухому поселенні біївці лубенського району на полтавщині в сім'ї колгоспників. дитинство його, за словами олеся гончара, чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовими похоронками. скупе на ласку було, мінами й бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалі діти — ці найбезвинніші жертви ві
протягом 1942 - 1952 pp. майбутнiй поет навчався в школi: 4 класи у бiïвцях (1942 – 1946 решта - у сусiднiх селах єнькiвцях (1946 – 1947 рр.) i тарандинцях (1947 – 1952 дорога до школи була для нього - через багато років у новелі "дума про діда" симоненко не забуде згадати свою першу дорогу: " ходив тоді в восьмий клас. дев'ять кілометрів було до школи. як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. та це ж тільки в один кінець " у 1952 р. закiнчив iз золотою медаллю середню школу в тарандинцях та вступив на факультет журналiстики киïвського унiверситету iменi т. шевченка. писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій "тиша і грім" (1962 р.) і казка "цар плаксій і лоскотон" (1963
Letajushaya362
31.12.2020
"ти знаєш, що ти — людина? " саме такими словами починається вірш одного з найбільших правдолюбів xx століття — василя симоненка. він насмілився нагадати людям, що вони не гвинтики, не коліщатка у величезній державній машині в часи, коли лише підняти голову над натовпом було небезпечно, коли все людське намагалися придушити, примусити забути про особисте, індивідуальне і вимагали стати одним із тисяч, мільйонів, слухняним, безликим. а симоненко говорить, що кожна людина неповторна, незамінна, на противагу відомому радянському лозунгу: "незамінних людей не існує". поет звертає увагу саме на людське, індивідуальне: "усмішка твоя єдина, очі твої одні". так, ми завжди повинні пам'ятати, що, перш за все, ми — люди, ми народилися здатними не тільки їсти, пити, спати, а й думати, переживати сотні почуттів, сприймати твори мистецтва, писати філософські трактати, робити відкриття, змінювати долі народів. від природи чи від бога нам дано дуже багато, але цей дар треба цінувати. бути людиною — це не тільки велике щастя, але й велика відповідальність. а про це людство нерідко забуває. часто трапляється, що свої таланти та відкриття людина спрямовує не на благо загалу, а проти нього: скільки життів було втрачено у численних війнах, скільки горя принесли різноманітні засоби знищення всього живого. так, наприклад, на руйнацію, а не на мирні справи спрямували атомну енергію. часто людина забуває про своє високе призначення, і тоді гору беруть низькі інстинкти та почуття: жадоба, ненависть, злість, бажання руйнувати, приносити шкоду. так, у нашому житті багато таких моментів, коли , природа, доля випробують наш характер, нашу людяність, здатність бути повноцінною особистістю. але на те ми й люди, щоб, пройшовши крізь всі перешкоди, залишити в собі все найкраще, найчистіше. подивимось на маленьких дітей. вони сприймають світ широко відкритими очима, вони добрі та щирі, не здатні на підлість чи зраду, а якщо і зроблять щось не дуже хороше, то щиро шкодують про це. куди ж зникає ця дитяча наївність та щирість у дорослих? вони вважають, що бути чесним та відвертим — це дурниця, що ці якості заважають жити у жорстокому світі, але ж саме дорослі зробили цей світ жорстоким і забули, що брехливе, лицемірне, підступне створіння перестає бути людиною. отож, нам усім треба бути уважнішими, щоб не розгубити все дитяче в собі, не стати черствими та жорстокими. а ще, як я , кожна людина повинна працювати над собою, самовдосконалюватися та розвиватися як фізично, так і духовно, інтелектуально. адже, один з давніх мудреців сказав: "cogito ergo sum" — "мислю, тому існую". ми маємо бути всебічно розвиненими, освіченими особистостями, світ рухається шаленим темпом і ми мусимо за ним встигати. той, хто не читає, не цікавиться мистецтвом, історією як свого народу, так і людства в цілому, не слідкує за останніми новинами, просто обкрадає сам себе, зачиняє перед собою двері у світ прекрасного. я думаю, що бути людиною — це бути вихованим, милосердним, доброзичливим, жити за правилом: "поводься з людьми так, як хочеш, щоб вони поводилися з тобою". треба пам'ятати, що ти живеш на світі не один, що тебе оточує багато людей, і виявляючи неповагу до них, ти в першу чергу не поважаєш себе. так, важка ця справа — бути людиною, і ми повинні розуміти покладену на нас відповідальність, щоб з честю називати себе цим словом.
василь андрійович симоненко народився 8 сiчня 1935 року в глухому поселенні біївці лубенського району на полтавщині в сім'ї колгоспників. дитинство його, за словами олеся гончара, чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовими похоронками. скупе на ласку було, мінами й бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалі діти — ці найбезвинніші жертви ві
протягом 1942 - 1952 pp. майбутнiй поет навчався в школi: 4 класи у бiïвцях (1942 – 1946 решта - у сусiднiх селах єнькiвцях (1946 – 1947 рр.) i тарандинцях (1947 – 1952 дорога до школи була для нього - через багато років у новелі "дума про діда" симоненко не забуде згадати свою першу дорогу: " ходив тоді в восьмий клас. дев'ять кілометрів було до школи. як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. та це ж тільки в один кінець " у 1952 р. закiнчив iз золотою медаллю середню школу в тарандинцях та вступив на факультет журналiстики киïвського унiверситету iменi т. шевченка. писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій "тиша і грім" (1962 р.) і казка "цар плаксій і лоскотон" (1963