Що з життя григорія сковоридм , я можу взяти собі за приклад

 До речі, прозираючи в далеке майбутнє, Сковорода писав про те, якою він бачить Україну, писав про неї, про «...нових людей, нове творіння і нову славу».Його не стало 29 жовтня 1794 року.Але, крім філософії, літературних творів і музики Сковороди, лишився нам і урок цього рідкісного життя.Урок того, як можна бути вільним серед неволі і святим посеред пекла.

Не дуже часто серед моїх однолітків жваво обговорюються літературні твори, але бувають і винятки. Одним з таких виняткових поетів, які викликають інтерес не тільки у дорослих, а й у школярів, є відомий український поет Василь Голобородько. Якщо б мені довелося охарактеризувати його творчість одним словом, перше, що прийшло б мені на думку – це слово «дивно». І це цілком зрозуміло, адже тексти в поезіях Голобородька, досить дивні, незвичні і неочікувані. Та не тільки тексти, усе в творах цього поета є таким самим дивним і неочікуваним. Але перш за все дивує форма його поезій, яка максимально наближена до білого, вільного вірша. І хоча у цих віршах немає рими, але дуже добре простежується їх темп, який може раптово змінюватися, як змінюється темп у музичних композиціях. Та й образи, які створює Голобородька теж дуже несподівані. Це і слова, якими ми мовчимо на самоті, і зелене волосся дощу, і багато такого, що може зрозуміти лише людина зі щирою тонкою душею. Ці образи незвичні, але дуже захоплюючі і цікаві.

На перший погляд звичайні і нецікаві теми Василь Голобородько реалізує у своїй творчості досить незвичайно, що перетворює їх у предмети жвавого обговорення і привертає до цих тем увагу. Прикладом тому може бути все та ж поезія про дощ. Мабуть кожен поет, та не тільки поет, а й дехто з нас, писав вірші про це природне явище, бо навіть початківці обов’язково звертаються до цієї теми. Скоріш за все саме тому, коли бачиш у заголовку вірша слово «дощ», очікуєш звичного опису природи у дощ чи ще чогось банального. А ось у Голобородька дощ зовсім інакший. У його сприйнятті дощем стає зелене волосся, яке плете дощова хмара. І вплітає вона туди  все, що заманеться – і самого ліричного героя, і хату поруч, і дерева навколо. А коли дощ закінчується, все миттєво змінюється. Хтось, набігавшись, а хтось нассись, повертається в теплий, немов гніздо, дім, а хтось залишиться на дворі насолоджуватися пре кращим вологим повітрям. Таке незвичайне бачення оточуючого світу характеризує поета як незвичайно талановиту людину, яка бачить все навколо по-своєму, людину, яка і пише по своєму, не звертаючи уваги на те, як писали до нього та як будуть писати після нього. У Голобородька і дерева вплелися в дощ, і річка вплетена зелене волосся дощу, наче дівоча стрічка. Читачу здається, що ліричний герой бачить якусь вищу гармонію світу, його єдність з людиною і природою, і, завдяки цьому ця поезія здається незвичайно свіжою і на здивування новою у безлічі подібних творів.

Приблизно таке ж враження на мене справляє і поезія «Ми йдемо», в якій Василь Голобородько звертається ще до однієї з традиційних тем української поезії і літератури. Читаючи цей вірш, ненароком згадуєш «Каменярів» І. Франка. Такий же самий вічний рух, такий же самий неспокій. Але Поезія В. Голобородька «Ми йдемо» – більш оригінальна, ніж твір І. Франка. У його вірші відчувається постійний рух, добре відчувається динаміка слова, рух героїв, рух думки, рух рядків і окремих слів, і все це загадково та гармонійно поєднується у незвичайно експресивний твір. Не менш характерна творчість В. Голобородька тим, що автор створює не тільки власний ритм, а й вигадує власні слова, які втілюють в собі глибокі почуття та мають дуже виразні значення. Наприклад, мені дуже сподобався вираз «тихомрійні села», який дуже добре передає атмосферу життя селян десь далеко від великих міст та сучасної цивілізації. З точку зору правопису такого виразу і навіть такого слова не існує, а ось з точки зору реально життя і тих, хто знає, що таке справжнє українське село, таке слово має право на існування. Дуже влучний епітет, бо як інакше назвати наші тихі, мальовничі села?!

І справді, ім’я людини чи її прізвище мало чого важить для оточуючих, адже головне для них — це суть людини. Саме тому у своїй комедії «Мина Мазайло» М. Куліш найбільшу увагу приділяє сутності персонажів, саме в ній він вбачає проблему, яка через роки тільки поглиблюється.

Для прикладу можна взяти сина головного героя Мокія, якого у творі частіше називають Мокою. На перший погляд, він є справжнім патріотом своєї країни: хлопець наполягає на тому, щоб його родина повернула втрачену з часом частину їхнього прізвища «Квач», він обожнює українську мову і навіть зміг українізувати свою подругу Улю. Але насправді це досить обмежена людина, яка не визнає нічого, що не збігається з його поглядами.

Для сестри Мини Матрони українська мова навпаки є чимось маловартісним і соромним, а тому й огидним. А прізвище брата вона вважає некультурним, мужицьким. Зміну прізвища вона вважає такою ж простою справою, як і зміну капелюха. Як вона каже: «Треба буде і собі трошки одмінити прізвище. Розторгуєва — це прекрасне прізвище, та, на жаль, не модне тепер. От, наприклад, Мєталова-Темброва — зовсім інша річ».

Про жінку Мини та його дочку годі й казати, бо вони не мають власного погляду і сприймають своє українське прізвище та українську мову так само, як і голова родини. Для них власне прізвище стає поєднанням літер у неприємне слово, якусь закарлючку, що стає перешкодою стати їм достойними членами тогочасного суспільства.

Щодо Улі, то про неї можна сказати лише те, що це збита Мокою з пантелику дитина. До того ж у той час таких, як Уля, було дуже багато. Вона стала у творі моделлю тогочасної молоді.

І нарешті головний герой комедії — Мина Мазайло, дрібний чиновник одного з безлічі управлінь. Він щиро вірить, що перешкодою у просуванні кар'єрними сходами для нього є українське походження і власне прізвище. І заради більш високої посади він готовий на все. Він не зміг би підставити ближнього або вбити, а ось зречення свого народу він не вважає поганим вчинком чи злочином. І герой це робить, змінюючи своє прізвище на більш, як він вважає, милозвучне.

У результаті Мина Мазайло виявляється не тільки звичайним пристосуванцем, а ще й справжнім дурнем. Адже він не врахував, що в роки українізації його дії будуть сприйняті, як ворожі, через що він не отримає ні гарної посади, ні поваги в суспільстві. Дуже символічно, що газетне повідомлення про звільнення з роботи Мини Мазайла було надруковане поряд з повідомленням про зміну ним прізвища.

Отже, головна характеристика усіх героїв «Мини Мазайла», яких висміює у своїй п’єсі М. Куліш, — пристосуванство, обмеженість і неповага до власного минулого та свого рідного народу. Автор сміється, але ситуація, яку він відобразив у творі, дуже сумна. А найгірше, що така ситуація і такі люди час від часу з’являються знову. На жаль, є такі, як Мазайло, і серед нас.