Скласти план до казки золотий черевичок

Размышления известного хирурга, члена-корреспондента АМН СССР о высоком

предназначении врача, о качествах, необходимых человеку, избирающему медицину делом

своей жизни.

Эта книга обращена в первую очередь к молодежи, стоящей перед выбором профессии, на

пороге ответственных самостоятельных решений.

«Сила врача — в его сердце, в любви к человеку. Я глубоко убежден, что решающим и

определяющим качеством врачебной работы является культура собственной личности».

академик Е.А. Вагнер

«В наши дни, когда проявляется кризис доверия к медицине, особенно нужной и современной

окажется книга профессора Е.А. Вагнера о враче, какой он есть и каким ему следует быть.

Мы не вправе забывать о том, что никакая техническая вооруженность сегодняшней

медицины не заменит чуткого сердца врача, его доброй души».

В історії кожного народу є імена, які він свято береже у своїй пам'яті і з великою любов'ю та повагою передає з покоління в покоління. Є таке ім'я і у нашого народу — Тарас Шевченко. Не було і немає в Україні поета, який був би йому подібний. Не було у неньки України сина, який так ніжно і віддано любив свій народ і так страждав за нього. Саме він зберіг і повернув народу його голос — українську мову. Для кожного з нас ім'я Шевченка є святим.

9 березня 1814 року у селі Моринцях у сім'ї кріпака народився хлопчик. Йому дали ім'я Тарас. Рано залишився він сиротою. Спочатку померла мати, а потім пішов слідом за нею і батько. Чого тільки не довелося винести малому Тарасові! І тяжку працю, і науку у п’янички — дяка, холод і голод. Але, на щастя, пан Енгельгардт помітив незвичайні здібності хлопця, і Тараса почали вчити малювати.

Із здібного хлопця виріс талановитий поет і художник. Картинами Шевченка пишаються усі країни, та не тільки картинами. Його поезії відкрили українцям двері у незнаний досі світ, дали зрозуміти, що їхня мова незгірша за інші, а навіть навпаки: такої мелодійної, задушевної мови треба ще пошукати.

Багато років пройшло після смерті Тараса Шевченка. Але його поезії, його картини забути неможливо. Вірші Кобзаря завжди на слуху. Вони підтримували українців під час багатьох війн, бідування, під час пошестей і голоду. Вони ставали наче добрими порадниками у скруті, бо написані з такою щирістю, що душа бринить від щастя чи від туги. Багато з них стали піснями, і тепер вже ніхто не може їх відрізнити від народних пісень. Здається, що словами Шевченка говорить сам український народ: