Цитати до образу івоніки в повісті о.кобилянської "земля"

Рнояанчояаоаяолвс

Я люблю читати книги. Сидіти тихим вечором і при тьмяному світлі світильника перегортати сторінку за сторінкою, відриваючись від навколишнього світу. Я поринаю в життя кожного персонажа, разом з ним закохуюся, засмучуюсь, дізнаюся щось нове ...

Я не можу без книг, вони дозволяють мені відволіктися від реального життя, від буденної суєти. Вони дозволяють мені збагатити свій внутрішній світ новими враженнями та мріями, розвивають образне мислення ... Напевно, саме тому найбільше я читаю фантастику і фентезі, а іноді навіть романи.

Люди, які пишуть у жанрі фентезі, відкривають для нас нові, чарівні світи. Їх безмежна фантазія вражає до глибини душі. Часом дивуєшся, як можна продумати кожну деталь в новому світі - від маленької травинки до дивовижних чудес магії? А адже придумують, і описують деколи так, що неможливо відірватися від оповідання.

Перед тим, як купувати книгу, я раджуся зі своїми знайомими. Рідко коли виходить купити книгу навмання, тому що зараз друкують все що завгодно. Але один випадок став для мене дуже вдалим і приємним.

Книга моєї однофамілиця Вероніки Іванової «Відображення» стала справжнім відкриттям. Ця письменниця немов вигадувала моїми думками. Роздуми головного героя, його переживання, надії - все виявилося близько мені і навіть повчально.

Говорити про Вероніці Іванової і важко, і легко. Важко, тому що це різностороння письменниця і поетеса, торкнулася всіх найглибших струн моєї душі. Легко, тому що вона надзвичайно талановита і близька моєму серцю.

Старовинна прислів'я говорить: не можна двічі увійти в одну й ту ж річку. Це буде вже інша ріка - вона тече, змінюються береги ... Людина теж змінюється. Кожне прожите мить народжує в ньому новий досвід, нову думку, нове почуття. Не можна двічі «увійти» в одну і ту ж книгу. Якщо це справжня книга, то вона рухається і росте разом з нами.

Серію книг про Джерон кожен раз читаєш заново і заново відкриваєш для себе цього, та й кожного персонажа книги, тому що її сторінки щораз народжують нові думки.

Читаючи твори Вероніки Іванової, розумієш, яка все-таки складна штука життя: ніколи не знаєш, де знайдеш, де втратиш. Я думаю, що завдання кожного письменника - донести до сердець читача найпотаємніше, подарувати частинку себе. Їй вдалося зробити це, і пам'ять про трохи дивною філософської книзі, яка подарувала мені кілька новий погляд на життя, назавжди залишиться найпотаємнішим пам'ятником моєї душі.

В Іваничівському районі Волині, у невеличкому селі Будятичах, що фактично на околиці шахтарського Нововолинська, є цілюще джерело.

З’явилося воно давним-давно – збереглися відомості, що та водичка особливо допомагала знедоленим людям за часів панщини. Й тепер допомагає кожному, хто вірить у її життєдайну силу. Комусь – покращує зір, комусь – лікує нирки, шлунок чи серце, комусь гоїть важкі рани. Є навіть відомості, що вона помічна при псоріазі.

За переказами, у 1637 році над цим джерелом з’явилася ікона Божої Матері. Люди вклякали перед нею на коліна. Та хто не намагався той образ взяти, він «відходив». Почули про Богородицю, що «стоїть» над водою, дві сирітки з ближнього села. Прийшли до джерела, поклонилися, поцілували ікону – й вона «далася» дітям у руки. Дівчатка занесли її до храму.

Джерело пульсувало із землі – й до нього линули люди. Стежку топтали через панське поле. То хазяїн взяв овечі шкури, закрив ними джерело й зверху засипав. Земля точити воду перестала. Пан, втішений, ліг спати. А на ранок прокинувся незрячий. Страх його охопив. На другу ніч сниться йому сон: являється Богородиця й каже, що зцілиться, як тільки вмиється водою із загубленого ним потічка. Тільки відновили джерело і пан промив очі – зір відразу повернувся. А на місці, де сталося диво, він звелів поставити капличку.

Минали століття, а стежка до святині не заростала. У комуністичні часи атеїсти джерело й капличку теж вирішили знищити. Тільки невдовзі в родинах безбожників, котрі посягнули на святиню, почали ставатися одне за одним нещастя. А люди ходити до потічка не перестали. Крадькома, серед ночі, пробиралися до цілющої води, руками копали рівчачок, аби вмитися й напитися.

Тепер на тому місці криничка та капличка, а біля них – будятичівська ікона, різьблена на камені. Неподалік – невеличкий басейн, де можна зануритися у святу воду, й пам’ятний знак на честь Небесної сотні. Тут постійно лунає молитва – хтось просить заступництва Матінки Божої, а хтось – дякує за милість і до