Художні засоби вірша запорожці у короля

Одного разу прислівник розачарувався у собі. 

- Я такий нудний, бо ж незмінний. Іменники , дієслова, прикметники - всі за чимось змінюються.

І вирішив він піти з країни Мови.

Одного дня прокинулися  мешканці Мови, а прислівника вже й слід прохолов. Спробували говорити питати одне одного. Щось негарно виходить. Сказати куди піти не можуть (наліво, вгору, тут,там), почуття висловити важко (спересердя, ненароком, лагідно). Вирішили всі разом шукати. 

Знайшли у полі самотнього та сумного, втішили  та попрохали вибачення, що були неуважними. І до сих пір живуть разом щасливо.

 

тут трохи більше. Можна скоротити. 

Лукаш — зовсім молодий хлопець («в очах ще має щось дитяче», — читаємо в ремарці), він людина, тому й по-людському розуміє любов як потаємне незбагненне почуття. А для Мавки, як і решти лісових створінь, це цілком природний стан. Проте її любов до Лукаша зовсім не подібна на легкодумні залицяння з Перелесником, які вона знала до цього. Не подібна її любов і на почуття самого Лукаша:

Л у к а ш

Чудна у тебе мова, але якось

так добре слухати… Що ж ти мовчиш?

Розгнівалась?

М а в к а

Я слухаю тебе…

твого кохання…

(Бере в руки голову його, обертає проти місяця

і пильно дивиться в вічі).

Л у к а ш

Нащо так? Аж страшно,

як ти очима в душу зазираєш…

Я так не можу! Говори, жартуй,

питай мене, кажи, що любиш, смійся…

Звичайний сільський хлопчина й не здогадується, які сили пробудило кохання в лісовій істоті, яке «огнисте диво» оновлення вона пережила. Лукаш не цінує «душі своєї цвіту», не знає, які дива може творити тихий голос його сопілки. Щедрі поклади поезії й краси в його душі вкриті шаром буденщини, черствого житейського практицизму. Вони явилися Мавці весняної місячної ночі, але сам Лукаш і занедбав їх під стріхою хати, під впливом матері й Килини.

Мавка, без сумніву, ідеалізований і сильний образ: на шляху до щастя їі нічого не може зупинити, лісова красуня намагається наблизити дійсність до мрії. Вона без жалю покинула заради «людського хлопця» лісові хащі й могла б знайти з людьми спільну мову, якби вони були такими мудрими, як дядько Лев. Він знав ціну краси й гармонійного співіснування людини з природою, добре знав і те, що протиставити себе природі, знехтувати її закони — значить підрубати гілку, на якій сидиш. Таке ставлення до природи дядько Лев виховував і у свого небожа Лукаша. Він не встигає перейнятися дядьковою наукою: напровесні приходить із далекого села в ліс, а восени дядько Лев помирає. Господарство прибирає до своїх рук обмежена Лукашева мати, а згодом до неї приєднується й достойна її невістка.

Мавка ж принесла в Лукашеву хату не тільки красу («умаіча квітками попідвіконню»), з нею прийшла до лісової господи прихильність природи й достаток («Як вона глядить корів, то більш дають набілу»). Однак Лукаш не зміг відстояти своє кохання, не зміг «своїм життям до себе дорівнятись». Його перемогла сіра буденщина із захланною й обмеженою матір’ю. А зрада Лукаша почалася з того моменту, коли поріг його хати переступила Килина.

Леся Українка майстерно створила характери Килини й матері Лукаша. Це досить типові образи жінок, утомлених тяжкою працею по господарству. Лукашевій матері потрібна роботяща невістка, а не мрійлива Мавка, яка спртнїмає природу як живу істоту. Мати настільки душевно згрубіта, що не помічає навіть Мавчиної вроди, а згадує про її чесноти .тише тоді, коли «лукава, як видра, хижа, наче рись» Килина демонструє свою справжню натуру. Для скаліченої духовно й обмеженої Килини чи не найбільший життєвий скарб — «корова турського заводу». Вона в житті так і не зазнала справжнього щастя, так і не збагнула, що не перемогла Мавки.

Філософською глибиною думки, красою поетичних образів «Лісова пісня» постала нарівні з такими творами світової класики, як «Сон літньої ночі» Шекспіра, «Пер Гюнт» Ібсена. Не випадково М. Рильський назвав цю драму-феєрію «діамантовим вінцем Українки».

Объяснение:

Відповідь:

Калитка, на перший погляд, любить землю і називає її святою земелькою, божою дочечкою. Але для нього земля є засобом збагачення, наживи: "Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки... Приобрітав би тебе без ліку". Власницька любов до землі, думаю, не приносить йому радості, а примушує думати лише про гроші, бариші, збагачення.

Герасим — працьовита людина, але бажання збагатитися зробили його обмеженим і ненаситним. Він працює з ранку до вечора сам, примушує працювати не покладаючи рук дружину Параску і сина Романа. Заради достатку і збагачення Калитка здатний пожертвувати коханням і щастям Романа та Мотрі. Посватати дівчину він обіцяє для того, щоб вона краще працювала, старалася. А сина хоче одружити з Пузирівною, заявляючи: "Мені треба невістку з приданим, з грішми".

Калитка — жадібний і скупий. З великим задоволенням він розповідає копачеві, як, видаючи заміж дочку, не додав п'ять тисяч приданого і весілля перетворилося на загальну бійку. Цей господар шкодує окрайця хліба для робітника, змушує його повернути скибку назад. "І тобі не гріх? Неділя свята, а ти ні світ ні зоря вже й жереш! Не пропадеш, як до обіду попостиш..." Своїх робітників Калитка вважає ледарями, у яких тільки одна думка: "...як би до сніданку, а після сніданку все погляда на сонце: коли б скоріше обідать". Тому і наглядає за ними, слідкує, щоб вчасно стали до роботи.

Пояснення: