Не тверде не жеве не мертве не мьяке та різнокольрове не мае слова -

Дитинство — це прекрасний час, коли серце відкрите для нових почуттів, душа — для нових вражень. Таким цікавим, безмежно таємничим, непізнаним видається навколишній світ. У кожної речі в хаті є своя історія, свій голос, свій характер. А що вже говорити про річечку, ручаї, хмари, дерева, листя на них, увесь той багатоголосий народ жаб, риб, кузьок, мурашок, метеликів! Будь— який їхній порух — це вияв великого життя природи, який тільки треба побачити — і ти пірнеш у країну пригод і мрій. Саме такими невтомними, уважними гачами є діти.

Безпосередні дитячі враження від загадкового навколишнього світу яскраво передав у повісті "Звук павутинки" В. Близнець. Головний герой твору — хлопчик Льонька, його мрії та фантазії. Автор присвятив повість "трав'яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці — найбільшим чудесам світу, які ми відкриваємо в дитинстві". Повість складається з дев'яти коротких фрагментів-спогадів, кожен із яких має свій сюжет. Тільки в тих, у кого є мрія, бажання пізнавати світ, є свій Срібний чоловічок, що дзенькає й бумкає, свій Буме, Сопуха.

Найменший порух не залишається поза увагою юного дослідника. Він уміє дивитися "сонячне кіно". Мати думає, що вранці Льонька спить, і зачиняє віконниці, а хлопець гає крізь маленьку дірочку, як живе своїм життям мікроскопічний світ Вишневих Пушинок, вишневого пилу... Герой помічає, які вони чемні й поважні; гуртом, поволеньки виступають із темряви маленькі живі клубочки. Він уявляє, як їх все більше й більше прибуває на світлу галявину, і кожна Пушинка обходить своїх подруг, низенько присідає й каже: "Вишневих снів тобі, сестро!" У чорній пір'їні Льонька може побачити піратське судно на чолі з капітаном-розбишакою Вирвизубом, що хоче взяти в полон Пушинок. Багата уява хлопчика малює яскраві сцени баталій, у яких беруть участь невидимі звичайному оку герої.

Льонька дає ім'я Бумс своєму Срібному чоловічку. Хлопцю хочеться "взяти Бумса в руки, роздивитися, похукати на нього, погладити крильця. А може, й сховати в коробку...", але раптом він пригадує, як минулого літа спіймав метелика і, хоч той і пручався, посадив його до коробки, сховав і забув. А метелик загинув, перетворився на порох. Ми бачимо, як Льонці шкода метелика, хлопець зрозумів, що то він убив бідолаху, і робить правильний висновок: "Для чого вбивати живе?"

Здавалося б, зовсім ще дитина, Льонька цілком дорослий у своїх розмірковуваннях, він здатний відрізнити добре від поганого, розуміє ціну справжньої дружби. На річці хлопчик зустрічає важко хворого вченого Адама. Льоню вражає, що Адам так само вміє бачити невидиме, розмовляти з листочками, річкою, будувати кораблики й греблю. Дорослий чоловік на межі смерті стає чутливим до навколишнього світу, стає дитиною. І коли Адам не може більше підвестися, бо хвороба насідає на нього з новою силою, Льонька втрачає друга, якого тільки-но полюбив. А хлопцю так потрібний однодумець, із яким можна було би гратись, робити нові відкриття!

До смертельно хворого Адама його надовго не пускають, найкращого друга — собаку — вбив Глипа, і в уяві Льоньки з'являється образ дівчинки Ніни, такої знайомої й загадкової водночас. Вона — ніби місток між хлопчиком і Адамом, між дитинством і дорослим життям. Ніна розповідає про Адама, навіть читає листи. Вона завжди припливає в човнику нізвідки й відпливає в нікуди. Але вона надзвичайно важлива для хлопця, він чекає на неї, аби просто поговорити про життя. На прощання Ніна говорить, що й він так само забуде про неї, як і всі ті друзі, які вже виросли і більше не вміють мріяти, фантазувати, бути справжніми.

Востаннє дівчина сідає в човник і відпливає у вирій. Герой сам не може збагнути, чи була вона насправді, чи може, він сам її вигадав. Ми розуміємо, що розставання з Ніною, кінець літа символізують перехід до дорослого життя, але сподіваємося, що Льонька на все життя збереже в пам'яті літні дні, не втратить уміння мріяти й слухати "павукове радіо" природи.

Оглядівський живе спогадами про сім’ю. В нього щасливо склалося власне подружжя (можливо тому він один вижив, щоб повернутися до сім’ї). Добровський намагався відсіяти винуватця несправедливості життя; Дружина Добровського й Пшилуського — повії. Сабо, із ознаками злобної нетерплячки, чекає найслабшого у танці; Сабо ніхто не чекає з війни. Бояні опановує лише одна думка: блискавична смерть. Ніколич жалкує, що не зміг виконати свою місію у цьому житті. А дух Штранцінгера «ширяє вже далеко від нас… поза межами болю.» Його дівчина наклала на себе руки.