Чому українських письменників 30-х років називають митцями "розстріляного відродження"

Проголошення державної незалежності України зумовило великі зміни в духовному житті, розвитку національної культури, літератури та мистецтва, в пробудженні історичної пам'яті народу. Ліквідовано багато «білих плям» в історії української літератури — повернено імена письменників, що були закатовані у сталінських таборах, тих, чия творчість оголошувалась ворожою, націоналістичною. 

«Розстріляне Відродження» — так називають митців 20—30 років XX століття, які були знищені більшовицьким тоталітарним режимом. У 30-х роках XX століття було знищено 80% української творчої інтелігенції, серед них багато письменників. 

Літературно-мистецьке покоління «Розстріляного Відродження» — це митці, які творили високохудожні твори, які прагнули піднести українську культуру до вершин світового розвитку. Серед них М. Хвильовий, В. Чумак, Микола Зеров, Василь Еллан-Блакитний, Михайль Семенко, Валер'ян Поліщук, Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, В. Винниченко та багато-багато інших. З 259 українських письменників, що друкувались у 1930 році, після 1938 року лишилося в живих тільки 36, і лише 7 із них померли своєю смертю. Хто вони — ці лицарі нашої культури? Що нам про них відомо? 

За останні десятиріччя XX століття було опубліковано твори багатьох митців «Розстріляного Відродження», деякі введені до шкільної програми — М. Хвильовий, Г. Косинка, М. Вороний, М. Куліш. Твори цих митців розглядалися на уроках української літератури. Проте є безліч імен, які ще знаходять свою дорогу до широкого українського читача. Серед них я можу назвати Майка Йогансена, В. Чумака, В. Еллана-Блакитного. 

Рано пішов із життя В. Еллан-Блакитний — поет, журналіст, політичний і державний діяч, редактор газети «Вісті ВУЦВК». Поетичні твори митця увійшли до збірки «Удари молота і серця». Це поезії, написані у період з 1917 по 1920 роки, в них митець відтворює світ, який бачить, кривавий світ революції і громадянської війни. В. Еллан-Блакитний вважав, що цей період вимагав і революційних вчинків і настроїв, революційної поезії. Закличні рядки його поезії «Вперед» перегукуються з образами поезії Лесі Українки «Досвітні огні»: 

Ні слова про спокій! Ні слова про втому! 
Хай марші лунають бадьорі й гучні... 
Хай ніч облягає — та в пітьмі глибокій 
Вже грають-палають досвітні вогні... 

Своєрідність післяреволюційного часу полягала в тому, що відродження національної культури йшло попереду соціальних змін, і в цьому могутньому імпульсі було стільки виключно особистісного, що межі контрольованої державою культури ставали тісними. Зміна влади не принесла митцям бажаної свободи. Злет української літератури, театру викликав у влади бажання зламати цих людей, поставити їх на коліна. І був розроблений план — план, який являв собою зразок мистецтва знищення: голодомор 1932—1933 років, репресії 30-х років. 

До талановитих митців 20—30 років XX століття належить і Лесь Курбас, революційний театр якого ставив модерністські п'єси. Театр Леся Курбаса — це театр дії, для нього головне не традиційні декорації і бутафорія, а проблеми, почуття, які хвилюють глядача. Для його п'єс характерна гострота і актуальність тематики — це і проблеми українізації, історичної пам'яті народу, правдиве зображення тогочасного життя, без закликів щодо Леніна, Сталіна, партії більшовиків. За це й було його репресовано і розстріляно. 

Українські письменники, що стали жертвами сталінських репресій, повертаються до наших читачів своїми творами, а життєвий і творчий їхній шлях ще є темою дослідження для наших науковців.

План

1. Вік персонажа.

2. Справжнє ім’я Алі.

3. Зовнішність.

4. Вчинки та риси вдачі.

5. Відношення інших персонажів до Алі.

   Нещодавно на уроці української літератури ми вивчали казкову повість Галини Малик «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії».  

   Головним персонажем є дівчинка. Вона школярка, як і ми. Справжнє ім’я дівчинки Галя, але усі рідні та знайомі кликали Аля. Таке імення і прижилося. На вигляд вона була звичайнісінькою : «ластовиння на носі, дві кіски, ямочки на щоках. І морозиво любила, як усі». Ходила до школи. І характер мала б гарний, якби не одна дуже погана риса. Все, за що бралася, не доробляла до кінця. З причини чи без причини завжди відкладала на потім. Навіть випадок з подарунком для бабусі, а був це недошитий рушничок, нічого не навчив Алю. Ну, присоромлена прийшла вона додому. Сказала: «ось візьму голку й навишиваю вам сто півників, щоб ви не думали!..», але обіцянка знову залишилася лише словами, вона і не думала доробляти рушничок. І, можливо, Аля надовго залишалася такою, якби не пригоди у казковій країні Недоладії. Тут вона зустріла друзів: Недоладька та Недопопелюшку. У дивній країні мусила сама відповідати за свої вчинки, проявляти кращі риси, виправляти погані. Аля вміє міркувати, є кмітливою, адже не розгубилася, хоч шлях був страшенно покручений і весь у вибоїнах. «Але який би він не був, раз він є, то мусить кудись вести», — подумала Аля й рішуче рушила вперед.

Коли побачила бабку, яка без крильця не літала, подумки ла її. На цей раз ще й зробила один добрий вчинок: пришила крильце, яке хтось недоробив, щоб бабка змогла полетіти. «І Аля зрозуміла, що вперше у своєму житті довела справу до кінця», відчула, що «це дуже приємно — розпочату справу доводити до кінця». А потім закрутила гвинтик Недокватирці та вилікувала її, попереду Алю чекало багато інших дороблених справ. Також ми бачимо, що Аля смілива дівчинка, не побоялася проникнути у зачарований будинок Недочеревика, де книга вказала їй шлях додому. Коли виконувалися бажання, достатньо було загадати перенестися додому, та дівчинка не проказала цього. «Бо перед очима раптом постав стурбований Недоладько. Вона згадала його слова й уявила, як він чекатиме її на пустирі десять, двадцять і всі сто років». Тут проявилася вірність друзям, переживання за них, товариськість дівчинки. Коли побачила несправедливість та жорстокість Недорадника, боягузтво короля, вона обурюється : «А ви мовчите й дозволяєте йому робити такі жахливі речі?!».

    В кінці казки добро перемагає зло, жителі Недоладії з вдячністю згадуватимуть Алю. А вона ще має безліч справ вдома: попередити інших, чиї імена бачила у книзі «Справаномер». Тепер, коли слова дівчинки не будуть розходитися з ділами, вона матиме ще більше щирих друзів.

Объяснение:

Чіпка
1. Ішов справді парубок. На перший погляд йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп'ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою... 
2.На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті. 
3.А й дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, — як дзиґа крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься... Чіпка, як його звали, — не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або — ножа, або — веретено...» То він і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть... 
4. Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий хлопчик. — Запорток! — підхопить другий. — Ходім до нього! 
5. Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою. Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою — з самого споду до верху. 
6. Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло — як щітка! У косовицю став за косаря — викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива — місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав!
Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, у же й хліб вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба, та восени купив корову на ярмарку.