Жуль верн у подорожі на місяць так описує поведіну з внутрішних стінок вода перезодила на зовнішні і розтікалася по них , оповиваючи каструлю товстим водяни шаром. кипятити воду у таких умовах було неможливо. що порадив герой роману , щоб вода не виповзала назовні.

В. Винниченко в оповіданні "Момент" стверджує: "Щастя — момент. Далі вже буде буденщина, пошлість". Невже й справді щастя таке швидкоплинне? Виходить, не слід планувати майбутнє, а жити лише сьогоднішнім днем? Спробуємо знайти відповіді на ці питання, проаналізувавши вчинки персонажів твору В. Винниченка.

Головний герой оповідання — тюремний оповідач на прізвисько Шехерезада. Він розповів своїм товаришам дивовижну історію про казкову зустріч з панною Мусею на державному кордоні. їх зустріч — дивовижний подарунок долі двом одиноким душам. Але ж чому Муся відмовилася від нього?

Вперше герої зустрічаються у повітці контрабандиста, і одразу між ними спалахнула якась іскра. Що це було? Кохання з першого погляду чи неусвідомлений потяг представників протилежних статей одне до одного? Для головного героя зв'язок з Мусею не був черговою сексуальною перемогою. Він-не хизувався тим, що Муся віддалася йому, а навпаки, все життя сумував за нею: "Хто вона, де вона, й досі не знаю, але я завжди ношу її в душі". Як бачимо, ініціатива розлучитися, будучи на піку щастя, йшла від Мусі. Дивно, адже зазвичай жінка інстинктивно прагне бути з чоловіком все життя. Пересічна жінка, але не Муся... Сама доля врятувала її від смерті, здійснила мрію перетнути кордон, врешті, подарувала зустріч з надійним чоловіком, який був би не лише коханою людиною, а й справжнім другом... Все ж таки панна обрала самотність. Про її минуле ми не знаємо нічого. Єдине, що нам відоме,— Муся належить до тих людей, "."що дуже люблять життя". Життя, мабуть, не раз випробувало її на міцність. Від чого чи від кого вона тікає з рідної країни? Від політичних переслідувань чи від самої себе? Мені здається, що її серце роз'їдає чорний розпач. Напевне, чоловіки не раз завдавали їй болю. Тому-що Муся й говорить: "Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше... наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати!"

Як бачимо, Муся впевнена, що щастя — це сукупність коротеньких моментів. Людина все життя щасливою не може бути. Але не слід втрачати оптимізму й любові до життя. Та на мою думку, руйнувати щастя власними ж руками — не просто помилка, а виклик долі. Як склалося б життя героїв, якби вони не пішли у різні боки, ми не знаємо. Олександр Олесь, ніби погоджуючись з Винниченковою Мусею, говорить: "Лови летючу мить життя..."

Я згодна з ним, але не слід забувати, що своїми необдуманими вчинками ми можемо завдати болю близьким людям на все життя.

У повісті "Інститутка" Марко Вовчок викриває і не тільки жорстоких, а й "добрих" панів, яким є полковий лікар, пан-ліберал. Його образ подається в розвитку: спочатку гордий і незалежний полковий лікар, потім — щасливий жених інститутки, а тоді — її покірний чоловік, "квач", як його назвав Назар.

Уже під час залицяння й приготування до весілля пан змальований безвольним і слабодухим, який у всьому кориться нареченій і радий задовольнити будь-які її примхи.

Його кріпакам живеться порівняно з іншими легше — у них "добрий" пан. Крок за кроком автор показує панську "доброту". Він не нагодував голодну Устину, коли їхали на хутір, із його наказу віддали Прокопа в солдати. Своїм невтручанням у дії дружини пан зруйнував і сім'ю Назара, ставши, хоч і непрямим, винуватцем смерті дитини й самогубства Катрі. "Добрий" пан кричить на стареньку бабусю-кріпачку. Люди знемагали від непосильної роботи, а пан "не помічав" цього. В оцінці кріпаків він "квач", "дурень", "ніщо". В цьому образі Марко Вовчок проводить думку: немає добрих панів, усі вони жорстокі й неситі, тільки по-різному діють — одверто або замасковано.