Твір на тему нащо крилатим грунт під ногами (5-7 речень)

За деякими творами Ліни Костенко стає повністю очевидним те, що ця практично легендарна українська письменниця була переконана, що кожна людина має крила. Більш того, в одному зі своїх творів вона прямо пише, що людина не літає, ходить по землі, але має крила.

Свою історію про "крилатісь" людини Ліна Костенко почала в поезії "Чайка на крижині". Пам'ятаєте ту маленьку чайку, яка так безстрашно сиділа на крижині? Вона не боялася ні пронизливого вітру, ні шаленого потоку холодної води: "Я ж маю крила, Нащо крилатим ґрунт під ногами?".

Нащо крилатим ґрунт під ногами?

Найбільше мене в цьому творі

герої, які зображені своєрідно, незвично для нас: не показаний їх зовнішній вигляд, не розказана історія їхнього життя, але це не заважає нам уявити собі давньоруських витязів, зрозуміти причини їх вчинків. Ось перед нами Ігор – князь Новгород-Сіверський. Це хоробрий воїн, патріот російської землі. Він «стягнув розум фортецею своєю і… сповнившись ратного боргу, повів свої хоробрі полки на землю половецьку за землю Руську». Його не зупиняє навіть погана прикмета – сонячне затемнення. Коротко і переконливо пояснює він своїй дружині мету походу – «спис переломити у кінці поля половецького», тобто остаточно розбити кочівників.

І не багатства, що видобуваються в боях, цікавлять його, а військова слава. Після розгрому половців у першому бою він бере собі лише військові знаки переможених ворогів: «червоний стяг, білу хоругву, червоний бунчук, срібне древко». Проте автор не приховує і негативних рис Ігоря: він честолюбний, пихатий і егоїстичний, не рахується зі спільними інтересами і завдає шкоди спільній справі. Це типовий російський князь кінця XII століття. Ми не можемо не захоплюватися Ігорем, коли бачимо його в бою, коли він відмовляється від примирення з ворогом і, ризикуючи життям, біжить з полону. Але ми засуджуємо його поведінку, що накликала нові біди на Руську землю. Брат Ігоря, князь Всеволод, наділений у творі героїчними рисами. Головна його турбота і гордість – дружина. «Буй тур Всеволод» виховав її любовно і вимогливо і вважає готовою до рішучих боїв. Битва – його стихія. У запалі бою він забуває про все: про почесті , багатий отчий дім, про милу дружину Глібівну. Всеволод бореться героїчно і невтомно; як билинний богатир, врізається він в гущу ворогів. У той же час це ніжний, люблячий брат, вірний товариш. Однак , милуючись Всеволодом , автор не може не засуджувати і його за егоїзм і честолюбство, невміння піднятися до розуміння спільних інтересів.

Тільки Святослав, князь Київський , на думку творця «Слова о полку Ігоревім», з якою я повністю згодний, ідеальний герой. Він зображений як глава всієї Київської держави, що піклується про її інтереси. Його дуже засмучує свавілля Ігоря та Всеволода. Щоб обговорити становище, яке створилося після поразки молодих князів, він скликає бояр і тримає з ними раду. Бояри поважають Святослава і довіряють йому. Автор мріє, щоб так ставилися до князя Київського всі російські князі, щоб підкорялися вони мудрій, досвідченій, всезнаючій людині, для якої понад усе – інтереси Руської землі. Святослав – людина великого державного розуму, він вміє проаналізувати причини поразки Ігоря і закликає князів об’єднатися, щоб захистити Вітчизну. Його «золоте слово, зі сльозами змішане», – вираз мудрості і прозорливості видатного державного діяча. Князь Святослав перевершує інших руських князів і як талановитий воєначальник . Недарма славу йому співають і за рубежами Русі. Автор бачить у Святославі ту реальну силу, яка зможе здолати ворога. На думку творця «Слова», Святослав – ідеальний князь, безкорисливий захисник спільних інтересів . Ось чому в його «золоте слово» автор вклав власні думки, закликаючи руських князів (він називає багатьох з них) подолати міжусобиці і проявити справжню державну мудрість.

Честно я хз но прост вот:

Література доби середньовіччя – одна з найцікавіших сторінок історії культури людства. Ця доба тривала приблизно з ІІІ – IV століття до другої половини ХІІІ століття в Європі, а на Сході – до ХІХ століття.
Середні віки були добою, коли зароджувалися нації, активізувалося їхнє суспільне та культурне життя, формувалася література на національних мовах. Наукові дослідження аргументовано довели, що середньовічній культурі притаманні і досягнення, і глибина змісту, і свої суперечності. 
Середньовічна література являє собою велику різноманітність та строкатість жанрових форм. У ній розвивались майже всі роди літератури. У творах того часу ми бачимо поєднання фольклорних, клерикальних (церковних) і освітніх мотивів, наслідування античних і східних літературних традицій. 
Китайська література вже нараховує кілька тисячоліть. Це одна з найцікавіших і найоригінальніших літератур світу. Середньовіччя займає в ній особливе місце. Цей період охоплює майже півтори тисячі років – ІV–ХІІІ століття. 
Правління династій Тан (VІІ – VІІІ ст.) – час розквіту китайської середньовічної культури. Це відбувалося завдяки політичному та економічному розвиткові країни. Дві столиці китайської імперії – Чаньян та Лоян – були відомими політичними та торговими центрами, в яких з’явилося книгодрукування. Розвивалася музика, образотворче мистецтво, література, наука.
У Китаї панував культ книги. У бібліотеках все сприяло вдумливому читанню: стояла повна тиша, курилися пахощі. Читач ніколи не торкався сторінок пальцями – він перегортав їх довгими нігтями, повільно і дбайливо. 
Особливим попитом користувалися збірки віршів, адже уміння писати вірші було найважливішою умовою для отримання посади: лише той, хто володіє секретами віршування, мав змогу складати державні екзамени. Жодне дружне застілля не обходилося без віршів, їх присвячували одне одному під час зустрічей чи розставання. Вважалося, що поезія здатна замінити ліки, втамувати душевний біль.
Число поетів у Китаї вимірювалося десятками тисяч, а їх творів – десятками тисяч томів. Існували особливі правила складання та читання віршів, адже своєрідністю китайської поезії є те, що у вірші немає ні переносів фрази з рядка в рядок, ні граматичних узгоджень рядків – вони поєднувалися паралелізмом (по черзі зображуються стан природи і стан людської душі). 
Основні жанри китайської поезії середньовіччя – ші і ци.
Ші – вірші з дворядковою строфою, фіксованого розміру.
Ци – вірші пісенного типу, які, на відміну від ші, складаються з нерівних рядків.
Творчість уславлених китайських поетів Лі Бо та Ду Фу припадає на період розквіту філософії даосизму.
Ієрогліф „дао” перекладається з китайської як „шлях” чи „закон”, „правило”. За цим вченням, людина – частина всесвіту, людина і природа – єдине ціле, людина підпорядкована дао – загальному законові. Пізнати дао – шлях природи – призначення вільної людини, бо це її шлях також.
Китайські поети були найосвіченішими людьми і у своїй більшості знаходилися на державній службі (якщо не все життя, то хоча б тимчасово). Вони добре зналися на історії, філософії, мистецтві й поєднували все це з багатим життєвим досвідом. Виконуючи нелегкі обов’язки чиновника, вони вступали у складні стосунки між владою і людиною, владою і народом.