Термі збагатили герої новели в.винниченка"момент" один одного?

Панна змальовується через сприйняття героя-оповідача. Автор не подає детального портрета, є лише окремі деталі: очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі; нижня губа, як у вередливих і гарненьких дітей, трохи випнута наперед; серпосхожі пасма темного волосся. Герою-оповідачеві вона здається то фантастичною феєю, то якимось «дивним звіром, сильним, напруженим, диким». Панна є втіленням краси, жіночності, ніжності. Водночас це сильна, вольова, цілеспрямована людина, яка любить життя.

Герой-оповідач іронічний, щирий, емоційний чутливий, справжній лицар.

Помітно, як змінюються відчуття героя-оповідача: зневага до смерті – жаль за чимось – протест («Не було ні страху, ні суму, ні жалю, тільки… один якийсь величезний пульс протесту, боротьби всієї істоти з цим призначеним, неминучим») – відчуття «таємної вогкості смерті» («А там… ждала смерть… чорна, слизька, огидлива…») – щастя перемоги життя.

А ось як розвиваються почуття: зустріч і з панною в повітці контрабандиста викликає здивування і навіть ніяковість. Далі з’являється зацікавленість, панна починає подобатися, молоді люди закохуються (їхні очі повні ласки й тепла одне до одного), щастя, мука «осиротілого щастя».

Я вважаю, що герої збагатили один одного: оповідач навчився цінувати життя, кожну його мить, усвідомив, що щастя – це момент, а панна перемогла страх смерті. Та головне, що кожен із них відчув щастя кохання.

Коли з старшим себе зострiлась, зараз низенько вклонилась та й каже: "Здрастуйте, дядюшка!" або: "Здоровi, тiтусю!" I таки хоч би то мала дитина була, то вже не пройде просто, усякому поклониться i ласкаво заговорить. А щоб який парубок та посмiв би її зайняти? Ну-ну, не знаю! Вона й не лаятиметься, i нi слова й не скаже, а тiльки подивиться на нього так пильно, та буцiм i жалiбно, i сердитенько, - хто. її зна, як-то вона там загляне, - так хоч би який був, то зараз шапку з голови схопе, поклонивсь звичайненько, i нi пари з уст не мовить, i вiдiйде дальш. О, там вже на все село була i красива, i розумна, i багата, звичайна, та ще ж к тому тиха, i смирна, i усякому покiрна.

Не було й дня, щоб хтось не жалiвся на Федька: там вiкно розбив, там синяка набив друговi, там перекинув дiжку з водою. Наче бiс який сидiв у хлопцевi — йому аби битись, аби щось перевернути догори ногами. Ось граються дiти в пiску, лiплять хатки. Федько теж лiпить, а тодi вiзьме та й повалить усе — i своє, i чуже. Битись iз ним i не пробуй — найсильнiший на всю вулицю.
Як пускають хлопцi змiя, прийде й одбере. Причому не пiдкрадається, а кричить на все горло, щоб вiддали змiя. Навiть троє хлопцiв не можуть нiчого вдiяти. Федько одiйде далеко, потiм повертається й вiддає iграшку, а на додачу — своï нитки.
Але так не часто буває. Найчастiше мами йдуть жалiтися до Федьковоï матерi. Мати лає сина, а той мовчить насупившись. Увечерi батько, який працює в друкарнi, кладе Федька на стiлець i лупцює. Той затято мовчить. Батько дає хлопцевi двi чи три копiйки — за те, що той правду говорить. Мати сердиться.
Не любив Федько й товаришiв видавати. Найбiльше йому дiставалося за панського синка Толю — нiжну, делiкатну та смирну дитину.
Федько спокушав Толю до своïх забав, i той приходив додому забрьоханий, з розбитим носом. Його мати аж умлiвала, бачачи свого сина таким. Федьковi знову дiставалося вiд батькiв. Мати говорила, щоб вiн не смiв чiпати панську дитину, бо ïï батько вижене ïх iз квартири, яку вони в нього винаймали.
Надворi вечiр. З хазяйського дому долинає нiжна музика. Батько i десь там походжає, мати грає, i Толя там — чистенький, нагодований. Нi сварок у них, нi бруду, нi клопоту. Пожильцi принесуть за квартири, мужики привезуть грошi за землю. I нiхто ïх не вижене з квартири, хоч би як Толя образив Федька. Батько б'є Федька за те, що той водиться з благородними дiтьми. Л через деякий час Федько знову спокушає Толю. Ось надворi буря, Толя дивиться у вiкно й бачить, як посеред вулицi весело брьохають Федько, Стьопка й Васька. Вони щось цiкаве знаходять на доïм весело i любо. Толя не витримує i йде з ними, а увечерi лежить iз температурою. Федька ж знову лупцюють. Наставала весна. Федько пiдiйшов до друзiв i почав радiсно роздати, що вiн був на рiчцi, бачив, як iде крига, як знесло базарний мiсток. Вирiшили завтра не йти до школи, а пiти на рiчку. Цю розчешу чув Толя, йому теж захотiлося подивитися на льодохiд. Тому наступного ранку вiн теж з'явився на березi. Лiд трiщав, лускався, сiрi крижини лiзли одна на одну, як у гуртi волiв. Толя все чекав, коли Федько пiде на лiд, як обiцяв. I запропонував битися об заклад, що Федько злякається й не перейде по кризi рiчку. Федько погодився. Толя, якщо програє, вiддасть свого ножики, а Федько — чижика.
Федько взяв палицю й побiг на кригу. Вiн вправно перестрибував з однiєï крижини на iншу, пiдтягуючи ïï палицею до себе. Дорослi кричали на хлопця, але той не слухав ïх. Пройшов до другого берега, а тодi знову назад через кригу. Усi аж завмерли зi страху. Коли Федько щасливо повернувся на берег, дорослi зiтхнули полегшено й вилаяли хлопця, вiдчуваючи скорiше захоплення спритнiстю, анiж злiсть.
Толя аж задихався вiд заздрощiв, дивлячись на Федька. Йому (давалося, що пройти по кризi дуже легко й весело, зате дивитимуться всi на нього, як на героя. Вiн попросив у Федька палицю й, не слухаючи його вiдмовлянь, стрибнув на крижину, потiм на пругу. У цей час насунула купа льоду й вiдрiзала панича вiд берега.
Толя розгубився, стояв i плакав, а люди бiгали по березi й не знали, як йому до Раптом звiдкись прибiг Федько з новою палицею, добрався до Толi й допомiг перейти на крижину, з якоï той вибрався на берег. А крижина пiд Федьком трiснула, i вiн опинився у водi. Хлопцi кинули Федьковi пояс, але руки того замерзли й не могли його втримати. Тодi Федько схопив шворку зубами й вибрав ся на берег.
У цей час прибiгли батьки хлопцiв. Мати Федька шарпала сина, лаяла i била. Толин батько спитав у Федька, чи правда, що вiн штовхнув його сина на лiд. Федько, побачивши переляканi, благаючi очi Толi, уперше в життi збрехав. Вдома його били, поки втратив свiдомiсть Три днi потiм вiн лежав iз високою температурою, поки й помер.

За хлопцем плакала вся вулиця, а Толя байдуже дивився з вiкна i грався з чижиком, якого вiн сказав Федьковiй матерi вiддати йому.
Коментар
Зовнiшнiсть i навiть вчинки не завжди можуть показати справжню душу людини. Федько багато клопоту завдавав своïм батькам, бешкетував аж занадто, але при цьому був чесним, смiливим, товаришiв не видавав. Через свою гуманнiсть вiн втратив життя, бо в незвичного до покарань Толю.
Толя — тихий, смирний, делiкатний на вигляд хлопчик — насправдi був заздрiсним, пихатим, черствим i пiдлим. Вiн обмовив перед батьками Федька, який урятував йому життя, i навiть забрав