Подскажите а у ивана нечуя-левицкого был какой-то сборник произведений или нет?

В интернете почекай!

Если не ошибаюсь то да

1) Климко

2) У творі не сказаний вік

3) Найбільша Климкова радість - покласти перед дядьком чепурно списані зошити, про них він ніколи не боявся, бо тільки з письма інколи мав "посередньо".

4) Климко мав дядька Кирила, друга Зульфата, також можна вважати його друзями дідуся Зульфата - Гарєєва, тітку Марину та вчительку - Наталю Миколаївну з її донькою Олею.

5) Климко був у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще й в дядьковій Кириловій діжурці. У Климка було коротке русе волосся, маленький ніс та густі брови

6) У Климка був благородний, чуйний, уважний та турботливий характер. Сам хлопчик був щирим, добрим та працьовитим.

Федько-халамидник — заводій, дитячий «отаман». «Спокій був його ворогом», — сказано про Федька в авторській ремарці. І це справді так. Федько любить влаштовувати ризикові розваги, дражнити сусідських хлопців. Скільки в ньому відваги, життєвого азарту, винахідливості й тієї надійності, яка, власне, й робить його ватажком! В оповіданні «Федь-ко-халамидник» важлива не тільки напруга подієвої інтриги, а й психологічний сюжет. Ось як автор малює сцену, в якій один виявляє слабкість духу, а другий — великодушність (Слабкодухий боягузливий Толя перекладає свою провину на Федька — і той його рятує) «Федькові знов упала з голови шапка, як ударив його Толин батько. Він підняв її й подивився на Толю. Але Толя тулився до матері, яка милувала його і жаліла його… » Федько в Толю, а розплатився за це тяжкими побоями своїх і чужих батьків, та, зрештою, власним життям. Проте, очевидно, по-іншому він не міг. Бачити перед собою слабкого, морально пригніченого, настрахованого і завдати йому удару — це не у Федьковому характері, це понад його гідність

Душа Федька — загадка без відгадки. Людська душа незбагнена. Її можна порівняти з храмом, у якому живе духовність, витає дух любові, ридає навколішках каяття. Її можна порівняти з новобудовою, де нема ні вікон, ні дверей, де завиває вітер і лютує холод. Її можна порівняти з розкішною віллою, у якій царює багатство, сміється безтурботність, але нема місця для добра, жертовності, щирості. Якою ж була душа Федька? Я можу порівняти її з храмом, який тільки почали будувати. Будівельник Федько старанно закладає фундамент. Цеглина покірності тулиться до цеглини любові, цеглина дружби горнеться до цеглини жертовності, цеглина правди лягає у парі з цеглиною безкорисливості. І так день у день хлопчина трудиться, та, на жаль, не відчуває від цієї нелегкої праці радості в душі. Надто багато тріщин знаходить у фундаменті. Чому? Хто винен у цьому? А винуватців не злічити.

Найбільшим руйнівником є тогочасне суспільство, яке породило таких нікчем, як Толя і його батьки. Ці люди позбавлені усього людського; це егоїсти, які, крім себе самих, не помічають довкола нікого. Від їхніх учинків, розмов, думок страждають душі невинних, передусім — батьки Федька, які бояться втратити дах над головою через постійні сутички між їхнім сином і Толею. Сім’я останнього перетворила батька Федька на ката. Він приходить втомлений з роботи, дізнається, що син вкотре завинив перед «благородним» Толею, і, не маючи сили виясняти, хто ж винен насправді, лупцює у черговий раз нещасного Федька. У розпачі й матір. Вона щодень вислуховує від усіх про сина лише погане. Та найбільше докоряють їй батьки Толі. Мати у безвиході, тому підтримує чоловіка, який шмагає хлопця. Батьки Федька — це загублені душі в земному світі. Толя і його «папа» з мамою — це ниці створіння, у душах яких ніколи не зів’ють гніздечко совість, співчуття, жаль. Крім лукавої цікавості, брехні, підлості, у серці Толі нема місця для чогось доброго: «Йому було цікаво подивитися, як будуть ховати Федька-халамидника». Лише Господь з неба опікується Федьковою душею, не дозволяє руйнівникам знищити її до кінця. Та зрештою розуміє, що хлопець у цьому земному світі надто самотня душа, тому забирає до себе. Він дає можливість батькам прожити решту життя без сина, який був для них не втіхою, а горем. «На кладовище йшли хлопці зо всіх сусідніх вулиць. Спірка, Стьопка й Гаврик плакали навзрид». Напевно, у душі прийшло запізніле каяття. Можливо, сумління не давало спокою, адже у смерті Федька і їхня є вина. Достатньо було розповісти правду батькам Толі, хто винен насправді. Та чи то боягузтво, чи байдужість не дозволили хлопцям зробити цей великодушний вчинок. А може, так захотів Бог, який не міг більше дивитися на ці страждання

Я устала.Я писала недавно анализ этого твору.