У своїй поемі Т. Шевченко не дуже дотримується історичної правди, бо відомостей про участь Івана Підкови у козацьких морських походах майже не збереглося. А сам Іван, хоча й був деякий час ватажком запорізьких козаків, але потім перебрався до Молдавії і очолив визвольну боротьбу молдавського народу проти місцевих феодалів і турецько-татарських загарбників. Але для Т. Шевченка більш важливим було відтворення в образі славетного отамана найкращих рис українського козацтва, а його реальне існування та ім’я були не такими важливими.
Козаки, які відправлялися у далекі походи по Чорному морю, безстрашно боролися і з морською стихією, і з турками. Завзяття і мужності їм додавало те, що поруч з ними був їхній отаман, обраний козацькою спільнотою. Цій людині вони повністю довіряли, довіряли навіть своє життя. Їм не важливо було, куди вибиратися, адже їх отаман Іван Підкова «веде, куди знає». Вони, не задумуючись, змінювали свій маршрут і погоджувалися, коли отаман, наприклад, вирішив відправитися у Цар-град, а не до Синопу. Іван Підкова користувався серед своїх побратимів непохитним авторитетом і для того, щоб віддати наказ, йому достатньо було підняти над головою шапку. Після цього усі човни зупинялися і козаки уважно вислухували свого «батька отамана».
Саме такі отамани потрібні нашому народові й сьогодні. Нам потрібні досвідчені, мудрі, спокійні лідери, які б вели нас до певної мети, а ми б довірливо йшли за ними і знали, що ватажки не помиляться і не зрадять. Але, на жаль, деякі українці забувають про ті славні давні часи, коли наші предки були господарями на своїй землі, тому, мабуть і не мають гідних керівників. Нагадуючи про це, Т. Шевченко прагнув збудити національну свідомість і спонукати людей знайти тих, хто зможе стати справжнім народним лідером.
Головний герой роману В. Підмогильного «Місто» — виходець з села Степан Радченко, який приходить до міста для навчання у виші. Та через певні обставини йому не вдається закінчити навчальний заклад. Степан влаштовується на роботу в редакцію журналу і разом з цим починає займатися літературною творчістю. Він заводить собі багато друзів, яких об’єднують спільні інтереси, зокрема літературне життя міста.
На перший погляд, Степан Радченко — типовий інтелігент перших пореволюційних років. Та це тільки на перший погляд. Бо В. Підмогильному, справжньому знавцю психології людської душі, вдалося створити досить неоднозначний, навіть складний образ «завойовника міста». Степан виявився людиною, сповненою суперечностей. Він зовні привабливий і красивий, у літературних колах користується певним авторитетом, але душа його темна.
Як каже сам автор, у нього щось залишилося від дикого звіра, адже місто, яке зустріло його так гостинно, Степан прагне не просто підтоптати, а покласти собі під ноги. У душі Степана Радченка відбувається постійний двобій між добром і злом, між правдою і кривдою. Безпринципність героя заважає визначитися, що ж для нього головніше у цьому двобої.
Уважно аналізуючи роман, можна визначити, що Степан Радченко — людина-завойовник, який просто розбазарює свій талант. Доказом цього може бути один з епізодів твору, у якому Степана за на вечірку до інституту читати власне оповідання під назвою «Бритва». «Успіх був великий, та Степан до цього успіху поставився дуже неприхильно і навіть не визнав за потрібне підняти квітку, кинуту йому на сцену, цей перший лавр із вінка своєї майбутньої слави».
Головний герой роману «Місто» дуже любив літературу, яка стала для нього найдорожчою і найближчою. Степан вважав, що розуміння літератури — це перша ознака культурної людини. Себе ж він позначав як людину «насиченого розуму», яка повинна спілкуватися тільки з «тими далекими фігурами, що йому часом випадало з ними здибатись». А ось життя оточуючих людей здавалося Степанові не вартим уваги.
Поступово Степан Радченко підкорював місто. У нього з’явилася простора світла квартира у центральному районі, а потім знайомі, знайомі знайомих, їхні родичі, і так все далі й глибше: «його капелюх щораз частіше здіймався на вулиці...». І навіть Зосі, яку, здавалося б, кохав, він постійно доводив перевагу громадського життя над особистим, постійно читав їй мораль, у яку й сам не вірив.
Час від часу Степан все ж таки відчував, що остаточно і безповоротно губить себе. Залишки особистого «я» намагалися примусити його з’ясувати своє єство і повернутися до себе справжнього. Та перемагали зовсім інші, протилежні думки.
Поделитесь своими знаниями, ответьте на вопрос:
Аналіз вірша(тема, ідея, жанр, основна думка і художні засоби) "і досі сниться: під горою" тарас шевченко.
Головна думка: селянська родина заслуговує на щасливе життя.
Художні засоби.
Епітети: біленька хаточка, сивий дід, веселая мати, хорошеє внуча.
Порівняння: «сидить неначе й досі сивий дід коло хатиночки».
Зменшувальні суфікси (пестливі слова): біленька, хатиночки, маленькеє.
Повтори (рефрен): «І досі сниться: …».
Повтори (епіфора): «біленька хаточка. Сидить,… і спать несе. А дід сидить…».
Повтори: «цілує діда і дитя, аж тричі весело цілує».
Кількість строф: дві.
Рими: горою – водою, сидить – бавить, хати – мати, дитя – сидить, цілує – годує.