Повідомлення про героїчний вчинок​

ответ:«Один мій товариш-медик, був одним з перших поранених лікарів. Мав складне поранення в око, і лише у Філадельфії змогли йому око врятувати. В період реабілітації він відвідав бейсбольний матч. Величезний стадіон, величезні монітори на тому стадіоні, і от перерва, камера вихоплює сектор, де сидять двоє хлопців і коментатор каже: «У нас на матчі разом з нами присутні ветерани війни в Афганістані» та називає їхні імена. Стадіон встає й п’ять хвилин плескає. Не аналізуючи, що вони робили в Афганістані, для чого вони туди поїхали, чи то правильно, чи ні! Просто всі розуміють одну просту річ: це люди, що підписали контракт і цим самим засвідчили, що свідомі того, що їх можуть скалічити чи вбити й вони до цього готові. Вони взяли на себе ту відповідальність. І обов’язок суспільства тих людей толерувати настільки, наскільки це можливо. І таких прикладів зі США можна наводити безкінечно. Кожен героїчний вчинок, вчинений українськими солдатами, тими, які «на нулі», які сідали в машини і їхали під кулями, під свистом, має бути розказаний. Тих солдатів треба кликати в школи, їх треба показувати, дітям треба пояснювати, що ось ці люди, завдяки яким у вас мирне життя, що ви тут вчитеся, а надворі не свистять кулі й не горять будинки. І тоді захисники збагнуть одну просту річ, що вони не є відкинуті суспільством», – зазначає Тарас Кльофа.

Дивись.info - https://dyvys.info/2020/10/15/taras-klofa-kozhen-geroyichnyj-vchynok-vchynenyj-soldatamy-maye-buty-rozkazanyj/

Объяснение:

кажуть, що поет формується у дитинстві. маленька тендітна дівчинка мріяла про надзвичайну дивну казку (вірш «мрії»). вік лицарства і шляхетних вчинків приваблював не одне покоління юних романтиків. однак у лесі українки своє бачення доби мужніх воїнів, лицарських турнірів: тільки дивно, що не принци. таємницею укриті. не вродливі королівни розум мій очарували. дівчинка гортала малюнки лицарських романів. її приваблювали не переможці лицарських поєдинків, котрі «промовляли люто “здайся! ”», а переможені. нехай вони і «розпростерті», до землі прибиті списом, але з уст зривається горда відповідь: «убий, не ! » маленька дівчинка леся вже тоді, в пору свого дитинства, поважала силу духу, справедливість. вона поважана тих, хто навіть під загрозою смерті не хотів здаватися. можливо саме в них вона вчилася великої мужності. ця мужність знадобилася їй у житті, боротися з власною недугою та життєвими .

джерело: довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua

Для становлення людської особистості велику роль відіграє знання свого минулого та ставлення до нього. Пишатися своїм минулим, перейматися його проблемами, продовжувати справу своїх пращурів чи, навпаки, соромитися, мовчати про нього як про невиліковну спадкову хворобу - ось питання, на які має відповідати історичний твір. Бо через кілька століть новонароджений Положишило може й не дізнатися про долю свого пращура чи, дізнавшись, засоромитися або не зрозуміти тих болей і радощів, якими жило минуле, а народ без минулого, ніби дерево без коріння, - легка здобич для невсипущого Зла.

Історичний твір завжди був одним з найголовніших чинників пробудження національної свідомості народів.

Історію треба знати, вивчати, аби творити сучасне й майбутнє, не повторюючи помилок попередників. У цьому й полягає мудрість історії. А історія українського народу була від самого початку надто кривавою.

А чи не тому, що дух наш виснажився за довгі тисячоліття змагання за право існувати, жити; чи не тому наші сучасники втратили нині дух вольниці і непокори - дух життя, а не існування? Колись цей дух українцям піднімали кобзарі, а зараз цю функцію перейняли історичні твори, про колишніх героїв, непереможних уже в тому, що здатні на бунт, заряджаючи своєю енергією маси. І доки існує хоча б один такий бунтівник - народ буде жити, нація буде існувати.  

Потреба заглянути в глибину століть диктується необхідністю збагнути сенс забутих уроків історії, знайти в них живі і на дихаючі цінності, створені нашими предками. їх надбання — не просто нагромадження давно минулого, а передусім та життєтворна святиня, до якої знову і знову припадаємо, вирушаючи в незвідану путь соціальних перетворень. Історичний досвід минулого — це досягнення і прорахунки наших предків, його належить покласти в підмурок розвитку народу. Забувати або нехтувати ним означає зводити будівлю нашого майбутнього на піску. Іншими словами, визнавати себе випадковими подорожніми на стежках світової історії, які не знають, навіщо прийшли у світ, для чого живуть і чого повинні досягти.