Скласти звичайний простий план до казки О. Стороженко "Скарб"

1.Ледачий Павлусь та його пестливі батьки

2.Павлусь став сиротою

3.Нові опікуни Павлуся

4.Скарб

5.Дівчина - одруження й діти

6.«Що таке щастя?»

перший роман Ю. Яновського, написаний упродовж 1927-1928 років. Твір стилізовано як кіномемуари. У його основі — досвід роботи автора на Одеській кіно­студії і його співпраця з В. Кричевським, П. Нечесою, О. Довженком та Ітою Пензо, які згодом стали прототипами головних героїв. Сюжет є нетиповим для тогочасної літератури: описано про­цес знімання фільму та будування справжнього вітрильника для декорацій. Крім того, у текст орга­нічно вплітаються спогади головного героя То-Ма-Кі про минуле, записи синів та коханої Тайах, дивовижні пригодницькі історії моряків і власні міркування. Роман вирізняється з-поміж інших торів Ю. Яновського зосередженістю на мистецькій про­блематиці та максимальною увагою до самого творчого процесу. Твір Ю. Яновського справедливо називають романтичним трактатом про мистецтво. Він насичений роздумами творця про сенс люд­ського життя, старість і молодість, таємниці людської душі, пошуки гармонії, краси, а також про мету цілого мистецького покоління. У романі утверджуються рукотворні цінності та рукотворна краса. Не даремно Ю. Яновський зосереджує свою увагу на мистецтві, пов’язаному з технікою та ремеслом. Письменник возвеличує професію майстра, проспівуючи гімн рукам: «Я люблю людські руки. Вони мені здаються живими додатками до людського розуму». Кораблебудування та кінозйомка потребують не лише творчого підходу та натхнення, а й чіткого розрахунку і клопіткої праці, відповідно мрії тоді набувають цін­ності, коли вони стають частиною матеріального світу людини. Однією з найважливіших рис роману є спроба уникнути цензури мовлення, що насичене екзо­тичними назвами, тропами, порівняннями. Ю. Яновський сміливо використовує нестандартні для української традиції імена, описує різноманітні тропічні місця. Процес написання тексту наче від­бувається на очах у читача, таким чином автор руйнує сюжетну послідовність твору. Усе реальне та дійсне — це лише матеріал для твору, в основі якого покладений принцип гри — різні погляди на зображуване. Реальні люди і події, переосмислені згідно з авторським задумом, дали змогу Ю. Яновському створити яскраві образи української творчої інтелігенції, її молодшої генерації. Кожен з них може сказати про себе словами То-Ма-Кі: «І як було всім зрозуміти, що в мене одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав, мабуть, і тоді, коли не вмів ще говорити. Наречена, що для неї я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу й за неї підставляв під мечі важкий щит. Сімдесят років стою я на землі, пройшли переді мною покоління чужих і рідних людей, і всім я з гордістю дивився в вічі, боронячи життя й честь моєї нареченої, її коси, як струмені, розлились по землі, її руки, як благоcловення, лягли на поля, її серце палає, як серце землі, посилаючи жагучу кров на нові й нові шля­хи. Для неї я був сміливий і впертий, заради неї я хотів бути в першій лаві бійців — бійців за її роз­квітання. Для неї я полюбив море, поставив на гербі якір, залізний важкий якір, що його прийма­ють усі моря світу, і колишеться над ним могутній корабель. Культура нації — звуть її».

Объяснение:

 Поема Миколи Вороного «Євшан-зілля» переносить читача у далеку княжу добу, коли правив Володимир Мономах та половці були ворогами.

    У творі розповідається про єдиного сина половецького хана. Батько дуже любив його, але сталося так, що він ще малим хлопчиком попав у полон. Бранця привезли до Києва. Та князю припав він до душі, тому йому непогано жилося: «оточив його почотом і розкошами догідно — і жилось тому хлоп'яті і безпечно, і вигідно». Минали роки, «став помалу рідний степ він забувати, край чужий, чужі звичаї як за рідні уважати». Позбавлений волі та рідного дому, він не знав пісень свого краю, забув мамині колискові. Мабуть, так і прожив би він ще багато років, якби не одна подія. Дуже тужив за сином батько і відправив на його пошуки гудця – половецького співця-пророка. Той розшукав юнака. Та хлопець був неуважним до пісень рідного краю, німим та байдужим до ніжних колискових, які йому співала рідна мати, не слухав переконань гудця, був впертим. Замість спогадів про дім – пустота залягла в його серці. Тільки євшан-зілля – звичайний степовий запашний полин, яке у народі є символом пам’яті про рідну землю, оберегом від злих сил, зуміло наповнити душу ханського сина спогадами, які докорінно змінили його. Хлопець згадав «батенька нещасного», «рідний степ». Він, який виріс у неволі та змирився з таким життям, наповнився прагненням до свободи: «воля, воленька кохана! Рідні шатра, рідні люди...». Юнак замість звичного та спокійного буття вибирає шлях до рідного дому, повний небезпек та невідомості: «краще в ріднім краї милім полягти кістьми, сконати, ніж в землі чужій…в славі й шані пробувати!».     Поема вчить не забувати свій рідний край, пробуджує патріотичну свідоміст

Объяснение: