Опишить один из давних обрядив

Обижинки. Обжинки У перший день осені проходив Свято врожаю, до якого починали готуватися ще в серпні. Після закінчення жнив в поле залишали кілька нескошених класів, званих «бородою», а частина відносили в храм. За кілька днів до початку основних урочистостей перед статуєю Святовита (бога війни і врожаю) ставили кубок з медовухою - священним напоєм слов'ян. Напою вибуло - значить, чекай нещастя; наповнена ж до країв чаша вважалася передвісником багатого врожаю.

Під час свята богів дякували за врожай і просили у них ще кращого врожаю в наступному році. Плели вінки, пекли калачі. Народний характер Свята врожаю виявився сильнішим часу: сьогодні Обжинки святкують в один з недільних днів вересня, відразу по закінченню жнив.

Юрко —

міський хлопець.

Риси характеру героя:

а) брехливий і жорстокий;

б) грубий у ставленні до Тосі;

в) байдужий до страждань качки-матері та її дітей;

г) хвалькуватий та підступний.

Юрко — уособлення людської жорстокості.

 

Тося -  

сільська дівчина, яка прагнула пізнати міське життя.

 Риси характеру:

а) чемна і порядна;

б) чуйна і добра;

в) здатна до співпереживання;

г) вміє прощати образи Юрка, його зневажливе ставлення до неї;

д) любить природу, турбується про неї.

Тося — уособлення людської доброти, милосердя

Протягом столiть люди дуже уважно приглядалися до себе. У них постiйно жила й живе нескiнченна жага знання. «Пiзнай себе»,— так радили фiлософи. I, справдi, в цих але дуже мiстких словах сконцентровано усе те, що повинно провадити людину шляхом життя, усе те, завдяки чому ми зможемо жити краще i спокiйнiше. Заглянути в глибiнь своєї душi — потрiбно, але iнодi страшно. I, мабуть, тi митцi, що намагаються зробити аналiз духовного стану своєї сучасностi, якоюсь мiрою здiйснюють подвиг. До таких митцiв

ми з певнiстю вiдносимо О. Т. Гончара, бо автор зображував у своїх творах усе те, що болiло, що пекло, що вiщувало в майбутньому катастрофу для народу, для майбутнього.

Є книги, якi дають можливiсть отримати насолоду, захопитися цiкавим сюжетом, але згодом про них забуваєш. Однак є твори, якi заставляють нас думати i мiркувати над прочитаним. До таких книг належить роман О. Гончара «Собор». Це твiр правдивий, без прикрас, написаний із гiркотою i любов’ю. Роман учить нас любити свiй народ, його iсторiю, берегти його скарби — мову, звичаї, його культурнi надбання, його собори. А ще цей роман спонукає нас задуматись, а «моя

душа — це храм чи купа цегли?» Хто я? Будiвничий чи руйнiвник? Чи зумiю прожити життя так, щоб залишити слiд в iсторiї мого народу, своєї країни? Невже i в мене пiднялась би рука знищити собор?

Герої «Собору» О. Гончара — це люди, якi розумiють, що йдеться не про облуплену, занедбану споруду, а йдеться про їхню честь, їх духовнi витоки; а з іншого боку, це люди, якi заради своєї кар’єри здатнi переступити через святая святих, зректися навiть себе.

Назва твору — символiчна: це i реальна архiтектурна споруда селища Зачiплянки, i символ моральної чистоти та краси людини. Саме у ставленнi до собору розкриваються душi головних героїв, їх внутрiшня сутнiсть. Жоднi вигадки Володьки Лободи не змогли вiдвернути людей вiд собору, тому що людина прагне чистого, духовного, а собор — саме та фортеця, яка зберiгає красу, правду столiть. Адже людина доти й людина, поки не втратила здатнiсть бачити, крiм потворностей життя, i його красу. Мистецтво — це незнищенний слiд людства, його злети, його верхогiр’я, на яких панує дух перемоги над смертю, дух вічності. Тодi людина велика — коли будує, коли творить.