61 написати стислий переказ аромат львова

аромат львова

після кількагодинної прогулянки вулицями львова починаєш відчувати себе мислителем загальнолюдського значення. сюди приїжджають не просто подивитися, а духовно наснажитися. не один колишній львів’янин, нині мешканець києва, а чи москви, чи нью-йорка, сподівається знову наситити своє серце флюї львова, відчути солодку відповідність свого внутрішнього ритму з пульсом буття. у ту мить, коли довговічне каміння нашіптує про нетлінні цінності світобудови, коли історію прочитуєш навіть дотиком руки,— кров по жилах струменить так лагідно, як вода лісового струмочка.

різноманітні вежі, шпилі, куполи, колони є ніби вулканічним виверженням духовної магми людства, яка так буйно прорвалася назовні з невидимих глибин у цьому місті, що зветься львовом, і застигла в дивовижних архітектурних формах. тут сповнюєшся відчуттям, що життя не минає даремно.

невеликий архітектурний комплекс вірменського катедрального собору є питомим фрагментом львова, без якого той не був би самим собою. мікросвітові собору притаманна аура, у якій народжуються емоції, здатні народжуватися тільки тут.

заснований 1356  р., він став і культовим осередком численної вір­менської громади й одним із культурних центрів львівського поспільства. щоразу, крокуючи вірменською вулицею, радо відчуваєш, як силует вежі храму, спроектованої петром красовським із лугано, лагідно проникає в твою свідомість. відгороджене ґратками подвір’я вір­менського собору викликає непереможне бажання потрапити під його склепіння, бо здається, що, ступивши за цей поріг, опиняєшся в іншому вимірі простору і часу. і ось ти стоїш між сивокамінними колонами аркадних ніш, та ще за непроникною стіною дошкульного львівського дощу, без якого такі хвилини немислимі: саме дощ створює ледь помітне водяне екранне полотно, на якому пробігають живі картини минулого. і це казково! а якщо спроби споглядання візій виявилися марними, то можна згадати яскраву сцену з відомого кінофільму за участю михайла боярського «д’артаньян і три мушкетери», у якій відбувається дуель гасконця з атосом, портосом і арамісом. місцем зйомки її й стало це подвір’я. тут же — надгробки з епітафіями 600­річної давності, з яких удається зрозуміти хіба те, що й могили не вічні.

вулиця вірменська  —  одна з не багатьох, яка передає львівську старовину найчіткіше, так би мовити, стійко утримує її аромат. лаконічна й виразна форма ренесансного порталу житлового будинку № 20 чи не найкраще засвідчує собою xvi  ст., яке на вірменській «випинається» з багатьох кутків і ніяк не поступиться наступним століттям. навіть хронос, котрий є символом швидкоплинності часу, фігурою котрого оздоблений фасад однієї з найцікавіших кам’яниць львова — ампірний будинок «пори року», ніяк не може зарадити такому повільному рухові століть на цій вулиці. навіть зодіакальний фриз, яким оздоблено цю ж кам’яницю, своїми дванадцятьма сузірними знаками втричі швидше лічить перебіг року, однак історична зміна віків усе одно ледь торкається вулиці вірменської. приваблюють рельєфи роботи гартмана вітвера на сусідній кам’яниці № 21, на яких прадавні міфологічні мотиви, напевно, також покликані символізувати людський поступ через народження нових поколінь. поколінь, яким хоч і накреслено передавати одне одному естафету конкретної миті  —  «тепер і тут», а все ж таки судилося колись оволодіти часом завдяки подоланню

Максим ґудзь — це ще один яскравий тип трагічної особистості, «пропащої сили». у дитинстві та юності мав лицарські задатки, прагнув волі, свободи, і, якби не було зруйновано запорозьку січ, став би чи не першим в ній. привабливо, із симпатією письменник змальовує максима в молодості. він був щедро обдарований, відважний, кмітливий, розумний. свою волелюбну та круту вдачу успадкував від діда. дід його, запорозький козак мирон ґудзь, вклав у серце онукові думки про волю і людську справедливість. душа максима рвалася до енергійного діла, на широкий простір. у його крові кипіла воля, прищеплена його славним козацьким родом. але замість сили і відваги у його серці оселилось зло: у бійці максим міг скалічити товариша, пустив покритками кількох дівчат, а згодом почав красти і пиячити» аж доки не став отаманом банди. безумовно, негативний відбиток наклало на його вдачу перебування в москалях. максим страждав від безглуздої служби-муштри. коли йому потрапила до рук «граматка», самотужки опанував азбуку і навчився по церковних книжках читати. горілка, до якої максим звик, вимагала грошей, і він не соромиться грабувати людей, оббирати солдатів. на прикладі життя максима панас мирний показав, як служба в царській армії нівечить людські душі. всякими максим збагачується і повертається в село через тридцять років з грошима та «заслугами», з жінкою та донькою. в пісках він звив злодійське гніздо, став ватажком зграї злочинців, до складу якої входив і чщка. так вольова, порядна людини перетворилась на вбивцю. максимів хутір стає пристановищем грабіжників. морально зіпсований солдатчиною, максим живе єдиною пристрастю — збагаченням. про людську подобу нагадувала лише любов максима до доньки.

За всіх часів кожен народ мріяв про сильного, сміливого та розумного захисника. Саме тому в міфах різних народів з'являлися герої, завжди готові прийти на до скривдженим та беззахисним. Давні греки, або елліни, як вони себе називали, також мали свого уславленого героя. Ним був Геракл.

Геракл — син бога Зевса та смертної земної жінки Алкмени. Того дня, коли Геракл мав з'явитися на світ, Зевс заприсягнувся на зібранні богів, що немовля із його потомків, яке народиться цього дня перше, володарюватиме над Мікенами й іншими народами. Але дружина Зевса Гера пішла на хитрість. Вона затримала народження Геракла і прискорила появу Еврисфея. Так помстилася Гера Зевсові за його зраду. А спокутувати цей гріх довелося Гераклу. Щоб стати безсмертним, він змушений був служити слабкому, кволому боягузу впродовж дванадцяти років та здійснити дванадцять подвигів (два з них Еврисфей не зарахував). Геракл: дістав шкуру немейського лева, вбив лернейську гідру, вполював керинейську лань, приніс в Мікени ериманфського вепра, очистив Авгієві стайні, перебив стимфалійських птахів, привів критського бика, перегнав у Мікени кобилиць Діомеда, здобув донькам Еврисфея пояс цариці амазонок Іпполіти, пригнав у Мікени череду корів велетня Геріона, приніс золоті яблука Гесперид, здійснив подорож у підземне царство, щоб привести Еврисфею його сторожа — пса Цербера. Для здійснення цих подвигів потрібні були неабиякі сила, відвага, кмітливість. Гераклу й справді притаманні усі ці якості. До речі, ім'я "Геракл" означає "уславлений герой". Його подвиги стали улюбленою темою античного мистецтва. Відома статуя Геракла Фарнезе роботи Глікона. Епізоди з життя героя надихали на творчість відомих скульпторів, художників. Ім'я "Геракл" має ще одне значення: "завдяки Гері". Дійсно, все своє життя герой мав протистояти ненависті і заздрощам дружини Зевса і, мабуть, завдяки їй прославився. Шлях від героя до божества нелегкий. Але ж це є той шлях до ідеалу, якого так прагнули давні греки. Мені здається, що й кожен із нас має стати на цей шлях.