Текст миниатюра необычные приключения али в стране недоладии придумать

Аля грюкнула кімнатними дверима і притулила долоні до гарячих щік.Ой, як соромно! Як негарно все вийшло!Ще місяць тому надумала вона вишити рушничка для бабусі, до її дня народження. І нитки підібрала, і рушничок білий знайшла, і навіть перший хрестик зробила. А потім їй усе набридло.Дівчинка відіклала роботу й подумала: «Завтра дошию!» Назавтра часу у неї не знаїшлося. А згодом вона й зовсім забула про вишивку. Їй навіть здалося, що рушничок давним-давно вишитий!Тому, коли сьогодні всі поздоровляли бабусю, Аля була певна, що дарує рушничка з вишитими червоними півнями.Бабуся розгорнула пакунок, і тут всі побачили біле полотно з маленьким хрестиком у куточку та лялечку червоних ниток.— Що це? — здивувалася бабуся.— Це… це… вишиваний рушничок… — ледве вимовила Аля і почервоніла, як ті нитки.А тато глянув на неї й стиха мовив:— Ех ти!І тоді Аля втекла до своєї кімнати.Ох, як негарно все вийшло!Потроху дівчинка заспокоїлася. Вона чекала, що за нею от-от хтось прийде, бо час сідати до святкового столу! Але ніхто не прийшов. Спочатку Алі стало нудно, а потім вона розсердилася. «То ви такі! — сказала вона сама собі. — Ось візьму голку і навишиваю вам сто півників, щоб ви не думали!..»— Цілих сто! — голосно промовила вона.— Еге ж, рівнесенько сто! — повторив хтось за її спиною. Першої миті Аля зраділа, бо вирішила, що по неї таки прийшли. Але таким голосом ні тато, ні мама і ніхто з її знайомих не розмовляє! Він був якийсь неживий, безбарвний і дуже неприємний — ніби цвяшком дряпали по склу.Аля обернулася і…— Хто тут ла вона.На плінтусі сидів маленький чоловічок у довгому, майже до п’ят, піджачку з широкими кишенями. На голові у чоловічка червонів ковпачок. А на ногах у нього були величезні черевики із червоними шнурівками.Аля заніміла. А чоловічок поважно вийняв з однієї кишені окуляри, з другої — якогось папірця і почав уважно читати, водячи по рядках вказівним пальцем.— Так, так, усе правильно! — задоволено мовив він. — Сьогодні ця дівчинка не завершила соту справу. Якраз стільки, скільки треба…Чоловічок не доказав, бо Аля вже встигла на той час отямитись. Вона запхнула у кишеньку нитки, які ще тримала в руці, і хотіла накрити чоловічка долонькою, наче коника. Але він побачив занесену над собою руку — і вмить опинився на люстрі. Зручно вмостився на краєчку, звісивши ноги у величезних черевиках.Аля задерла голову і з цікавістю чекала, що ж він робитиме далі.А чудернацький гість тим часом змахнув руками і швидко-швидко щось забурмотів собі під носа. Аля прислухалась і почула дивні слова:Недо-роби!
Недо-пиши!
Недо-почни!
Недо-лиши!
І недо-їж!
І недо-ший!
І в Недоладію
Мерщій!Чоловічок задоволено потер руки. Потім зняв з лівої ноги черевика і почав засовувати його до кишені.Черевик помістився, однак носком діставав самісінького підборіддя дивного чоловічка.Тоді отой чоловічок, наче коник, стрибнув на підлогу, тупнув ногою і… зник!Раптом щось підхопило Алю, й вона миттю вилетіла у розчинене вікно…РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
у якому Аля потрапляє
у країну НедоладіюА треба вам сказати, що Аля тільки на перший погляд була звичайна дівчинка. Тобто виглядала вона звичайною: ластовиннячко на носі, дві кіски, ямочки на щоках.А вдачу вона мала незвичайну — нічого, ну зовсім нічогісінько не доробляти до кінця.Те, що їй покладуть на тарілку, вона не доїсть; те, що дадуть пити, не доп’є. Почне малювати — кине, бо набридло. Почне щось ліпити з пластиліну кине знову, бо нудно. Або вишиває і те покине, бо нецікаво. Навіть заплестися не може до кінця. Заплете одну кіску — а за другу й не береться. Так і ходить цілий день одна коса заплетена, друга ні.Через це з нею завжди траплялися якісь неприємності, як от сьогодні з бабусиним днем народження.Втім, давайте подивимося, що трапилося далі. Аля недовго мандрувала таким незвичним й здалося, що вона впала зі стільця на підлогу. Але, роздивившись навкруги, зрозуміла, що опинилась у геть незнайомому місці.Сиділа вона біля ставка. Але якого ставка! У ньому зовсім не було води! Так, так! Аля протерла очі, але дивний ставок не зникав. Великі і маленькі риби пішки походжали по дну, наче прогулювались. Старий рак з однією клешнею за щось сварив маленьких рачків. А біля самого берега гуляли дві плотвички.Одна з них тримала парасольку. Вона часто поглядала на небо і казала:— Згадаєш мої слова, любонько! Сьогодні неодмінно буде дощ, і ми всі 

Українська пісня... Вона є однією із святинь нашого народу, його найціннішим духовним скарбом, гордістю і красою, геніальною поетичною біографією. 

З давніх-давен уславилася Україна піснями, які дбайливо, як найдорожча реліквія, передавалися від покоління до покоління. Михайло Стельмах писав, що пісня супроводжує українця від колиски до могили, бо не було значної події в житті народу, нема такого людського почуття, яке б не озвалося в українській пісні чи ніжністю струни, чи рокотанням грому. Український народ створив так багато пісень, що, якби кожного дня вивчати одну нову пісню, на вивчення усіх не вистачило б людського життя. 

Ми знаємо так докладно античну історію, історію Римської держави, бо її оспівали славетні поети — Гомер, Овідій, Вергілій. Наша ж історія, як сказала Ліна Костенко у романі "Маруся Чурай", написана "плугом, шаблею, мечем, піснями". Так, і піснями. А нашими Гомерами були народні співці — кобзарі. До нас дійшли імена найталановитіших із них. Це Остап Вересай, Федір Кушнерик, Євген Мовчан... 

У давніх народних піснях відбилась відвага, волелюбність захисників народу, любов до рідної землі. Народна пам'ять зберегла імена деяких авторів давніх народних пісень. Найталановитіші з них — полтавчанка Маруся Чурай, козак Семен Климовський. 

Плине час. Народжуються і вмирають люди, гине у вогні часу матеріальна культура. Але вічними і незнищенними залишаються духовні цінності, серед яких — пісня. Сучасні українці не втратили любові до народної пісні, вона живе в кожному домі. 

У моїй сім'ї люблять і поважають народну пісню. Я чула їх змалку від бабусі, мами. Пісня згуртовує людей, очищає їхні душі, робить життя більш осмисленим, радіснішим і красивим. Наша пісня буде жити вічно. 

Притча про загублену овечку

Притча про загублену овечку — моя улюблена. З неї я дізнаюся, якою великою цінністю ми є для Христа. Притча вчить мене не втрачати надію на ння друзів та рідних. Той, Хто відправився у пошуки, — обов’язково знайде загублених! Бо Він — не звичайний пастух, а Всемогутній Бог, Який не тільки знає де знаходиться загублена овечка, а бачить і розуміє її страх перед небезпекою, може назавжди зцілити рани, заспокоїти тривожне серце та покласти знеможену на міцні плечі, щоб нести, коли та не може йти. Притча вчить мене довіряти моєму Доброму Пастирю.