Самопожертва у творі григіра тютюнника у творі "климко". нужно) заранее )

ответ:Компроміс є завжди.Частіше ми брешимо найріднішим та найкоханішим нам людям,не думаючи до яких наслідків вона може привиести.Зараз,в сучасному світі брехня переважає більше ,ніж правда,тому деякі із нас просто не думають про наслідки.Діємо за принципом:"Бачу ціль, йду до неї",отже ми готові любою ціною йти до своєї мети.Хочу розглянути цікаву цитату:"Справжні слова не бувають приємні,приємні слова не бувають павдиві(Лао Цзи)".Люди ,які говорять вам лише те що ви хотіли б чути ,заздалегіть брешуть.

Добро та зло,напевне ми вже знаємо ,що добро перемагае зло,але "Чи завжди це так ?",в повчальних казках,дійсно перемагає добро,а  в житті частіше зло.Звісно справедливість є і вона повсюду,але не завжди така яку б хотілося нам мати та  в деяких ситуаціях можно поступитися злу,а потім добру,можна звісно і навпаки.Чим більше робиш добра,тим щасливіше жити будеш.

З написаного можна зробити деякий висновок,будь тим ким ти є не йди за злом,адже його в сучасності більше.Будь правдивим та добрим і твої добрі справи повернуться тобі!

Объяснение:

1. Шрам

2 Костомара

3. Пантелеймон Куліш

4. Сомко

Творцями української прози аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті «Соняч­ний промінь» Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки («Товаришки» Олени Пчілки), жінки-повії («Повія» Панаса Мирного).

Постійним об'єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького, «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображен­ням багатьох соціальних типажів. «Історію народу в особах» написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах («Батько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва («П'яниця» Панаса Мирного), духовенства («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройди­світ» Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище («На дні» Івана Франка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проб­лему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресні стежки», «Лель і Полель».