Іть 20 ів. наведи три аргументи на доказ тези: "художня література є однією з форм духовної діяльності людини".

Протягом столiть люди дуже уважно приглядалися до себе. У них постiйно жила й живе нескiнченна жага знання. «Пiзнай себе»,— так радили фiлософи. I, справдi, в цих простих, але дуже мiстких словах сконцентровано усе те, що повинно провадити людину шляхом життя, усе те, завдяки чому ми зможемо жити краще i спокiйнiше. Заглянути в глибiнь своєї душi — потрiбно, але iнодi страшно. I, мабуть, тi митцi, що намагаються зробити аналiз духовного стану своєї сучасностi, якоюсь мiрою здiйснюють подвиг. До таких минців ми з певнiстю вiдносимо О. Т. Гончара, бо автор зображував у своїх творах усе те, що болiло, що пекло, що вiщувало в майбутньому катастрофу для народу, для майбутнього.

Є книги, якi дають можливiсть отримати насолоду, захопитися цiкавим сюжетом, але згодом про них забуваєш. Однак є твори, якi заставляють нас думати i мiркувати над прочитаним. До таких книг належить роман О. Гончара «Собор». Це твiр правдивий, без прикрас, написаний із гiркотою i любов’ю. Роман учить нас любити свiй народ, його iсторiю, берегти його скарби — мову, звичаї, його культурнi надбання, його собори. А ще цей роман спонукає нас задуматись, а «моя душа — це храм чи купа цегли?» Хто я? Будiвничий чи руйнiвник? Чи зумiю прожити життя так, щоб залишити слiд в iсторiї мого народу, своєї країни? Невже i в мене пiднялась би рука знищити собор?

Герої «Собору» О. Гончара — це люди, якi розумiють, що йдеться не просто про облуплену, занедбану споруду, а йдеться про їхню честь, їх духовнi витоки; а з іншого боку, це люди, якi заради своєї кар’єри здатнi переступити через святая святих, зректися навiть себе.

Назва твору — символiчна: це i реальна архiтектурна споруда селища Зачiплянки, i символ моральної чистоти та краси людини. Саме у ставленнi до собору розкриваються душi головних героїв, їх внутрiшня сутнiсть. Жоднi вигадки Володьки Лободи не змогли вiдвернути людей вiд собору, тому що людина прагне чистого, духовного, а собор — саме та фортеця, яка зберiгає красу, правду столiть. Адже людина доти й людина, поки не втратила здатнiсть бачити, крiм потворностей життя, i його красу. Мистецтво — це незнищенний слiд людства, його злети, його верхогiр’я, на яких панує дух перемоги над смертю, дух вічності. Тодi людина велика — коли будує, коли творить.

Дуже переконливо вiдображенi в «Соборi» двi сторони екологiчної проблеми: екологiя довкiлля й екологiя душi. Ми повиннi вирiшувати цi питання водночас: не розв’язавши проблеми чистоти нашої планети, ми шкодитимемо своєму тiлу й душi; не залiкувавши хвороби нашої душi, ми запанащаємо Землю. Тому роман «Собор» — це не якийсь «регiональний» твiр письменника, це книга з глобальним аналiзом сучасностi. Мої симпатiї на боцi простої, чесної Вiруньки, молодого мрiйника-студента Миколи, Ягора Катратого, Єльки i особливо, цього апостола працi,— мудрого Iзота Iвановича Лободи i навiть баби Шпачихи, бо всi вони розумiють, що зруйнувати собор — це значить жити на руїнах, знищити сенс працi людської — а це грiх!

А от душа Володьки Лободи — це купа цегли. Вiн тiльки i думає про знесення собору. Переслiдуючи свою кар’єристську мету, Володька Лобода навiть зрiкся свого батька. Собор не викликає в душi його нiчого чистого, високого.

Я вiрю, що кожна людина може побудувати у своїй душi храм. I храм цей буде тим прекраснiшим i вищим, чим краще ми будемо ставитися до людей. Менi здається, що фундамент цього храму становить людяне ставлення до природи. Його стiни — це чистота нашої душi: вiдповiдальнiсть за свої обов’язки, за свої вчинки, любов до країни, до свого народу, вiрнiсть у дружбi i чистота кохання. А дах — це розумне ставлення людини до себе, до своїх потреб та здiбностей. Побудувати такий храм своєї душi — пiд силу кожнiй людинi. I чим бiльше людей зумiють побудувати i зберегти у своєму серцi храм, тим кращим i щасливiшим буде наше життя на Землi.

Однією з основних думок яку хотів донести автор до читача, це те що потрібно відноситись до людей так, як ти хочеш щоб вони відносились до тебе. За будь якими обставинами ти повинен до свому товаришеві недивлячись нінащо. Потрібно бути добрим, щедрим та завжди допомагати один доному. Вирішувати всі проблеми разом, якщо вони стосуються двох людей.

Наприклад Ява і Павлуша (з твору "Тореадори з Васюківки) вони завжди все робили разом, навіть якщо вони посваряться, то всеодно миряться та далі шукають собі пригоди.

Автор показує, що всі пригоди, які переживають герої, додають їм віри у власні сили, у підтримку справжніх друзів, доброту - які завжди будуть вічними в людських відносинах.

З ціх творів зрозуміло, що кожен із дітей на все життя запам’ятає і смішні, кумедні моменти, і сумні. І звичайно, ніхто ніколи не забуде своїх друзів, бо друзі дитинства завжди виявляються найщирішими, на все життя.

Студенческий Українська література 5+3 б

Безсмертя і добро вічність і краса основа життя людини на землі!на основі вивчених творів

26lobas94 1 неделя назад

Попроси больше объяснений Следить Отметить нарушение

ответы и объяснения

Dan852852Dan

Dan852852DanСереднячок

Відповідь:

Кожна людина,мабуть, точно замислювалась над тим,чому існує людство,та чому сама людина існує взагалі. Неважливо,коли.Для розумної людини природно задаватись таким питанням.Найбільше,для розумної природно прагнути чогось більшого,ніж звичайне життя, наприклад добра, багатства,краси або навіть безсмертя. Але,кожна людина,на жаль,знає,що вона не вічна,і її життя коротке,навіть якщо у Бога попросити безсмертя і щиро в це вірити,все одно нічого не зміниться,тільки даремно людина витратить цей час.Але,людина може залишити після себе щось корисне для людства,щось важливе або революціонне:вона може написати книгу,зробити відкриття,придумати та створити ліки,або вакцину від якоїсь конкретної болячки,народити дітей та виховати нове покоління,надихнути іншу людину на хороші подвиги.Все це залишиться на нашій планеті–Землі,після того,як людина піде з життя. Багато людей,які вже давно померли,залишаються у людській пам'яті,тобто,вони ніколи не зникають.Тому,прагнути чогось високого-це природне бажання людини.Тому що людина–це розумна істота,а не двонога тварина,що позбавлена пір'я як тисячоліття тому назвав людину давньогрецький філософ Платон.