Позитивні і негативні в ментальності українського народу

Український народ пережив дуже багато,злидні багатство мир,злагода,війна і зло, але завжди ми залишаємося одним народом нас завжди зневажали

Юнли был один а ледовик был один из высших сходства они оба были императорами , при людовика были налоги а юнли предпочитал без налогов

Весной 1820 г. Пушкина отправили в ссылку на юг, под начало генерала И. Н. Инзова. С каждым годом ссыльный Пушкин всё болезненней, всё острее переживал оторванность от друзей, от столичной жизни, от литературной среды. Но душевное смятение, страдание, тоска преобразовались в лирическую гармонию – и в поэзии Пушкин словно переживал ещё одну, гораздо более свободную и гармоничную жизнь. По пути в ссылку были созданы романтические элегии «Погасло дневное светило …» и «Редеет облаков летучая толпа …». В поэме «Кавказский пленник» (1820 – 1821 года) звучат мотивы свободы и неволи, обманутой любви и вечной надежды. Именно во времена южной ссылки Пушкиным были написаны поэмы "Бахчисарайский фонтан" (1821) и Цыганы» (1824 год) . В 1823 году, еще находясь в ссылке, Пушкин начал работу над одним из самых значительных своих произведений - романом в стихах "Евгений Онегин". Этот величайший роман Пушкин создавал в течение 8 лет и заканчивает его в 1831 году, уже вернувшись из ссылки

На узліссі, біля рову, де дідусь мій пас корову, кучеряве, як вільце, зеленіло деревце. І зайчатко, і лисичка називали його — дичка, і колись давно-давно липам скаржилось воно:— Чом я дике? Я не дике! Скоро виросту велике. Нині зовсім невеличке п’ю водичку од кринички, що прозора наче скло… Із зернятка я зросло. Ось довкола ліс буя… Може, кленом стану я, може, дубом в лісі скраю, ще не відаю, не знаю…Тут при нім зайчатко стало, подивилося й сказало:— Ти із яблука, що впало. До землі вчепилось ти, щоб під дощиком рости. Через років сім чи вісім станеш яблунею в лісі!Засміялись лопухи:— Хі-хі-хі! Хи-хи-хи! З неї яблуні не буде, бо затопчуть її люди. Якщо й вродить якийсь плід, то заглушить його глід!Але йшов узліссям дід. З корячка води напився і на дичку задивився: «Непомітна, невеличка, але яблунька, хоч дичка. В бур’янах густих вона, але в корені міцна…»Вирвав дід скрізь лопухи і сказав:— Роздивляйсь зелені сни, а пізніше, восени, я візьму тебе в мій сад, де порічки й виноград, де квітує все зелене,— станеш щепою у мене!І коли зжовтів весь ліс, деревце дідусь приніс до господи й посадив і довкіл обгородив, щоб не сміли зайченята взимку яблуньку чухрати. А на весну залюбки прищепив дідусь бруньки з яблунь тих, що вже великі, що культурні, а не дикі… Й деревце розвеселилось, шовком-цвітом рясно вкрилось. І зросла, як дід хотів, яблуня семи сортів. Дозрівали на осонні білі яблука й червоні.От і казка невеличка вам про яблуню, про Дичку.