Які враження виникають у тебе від картинки олега шупляка

ответ: Картини Олега Шупляка насправді досить надзвичайні. В кожній з його картин описано природу України, у кожній ховається якась частинка історії, традицій

Перші враження, після перегляду картин,це спокій , цікавість ,хочеться придивитися та розгледіти усе що автор хотів донести ...

Объяснение:

Першим, хто сказав світові правду про 1933 рік, його причини і наслідки, став автор роману "Марія" Улас Самчук. Написаний у високому стилі хроніки життя жінки-селянки, роман підносить її образ до символу України, багатостраждальної нашої землі.

Як син і виразник інтересів українського селянства, письменник зразу ж вловив увесь розмах нашої національної трагедії. Високого трагедійного звучання твір набуває поступово. З перших сторінок іде навіть трохи ідилічний опис життя і побуту українських селян з їх буднями і святами, радощами і клопотами. Зовсім інше, моторошне враження справляють останні розділи роману. Автор підносить їх до рівня трагедійного національного епосу: всі головні герої — гинуть. Особиста трагедія жінки-матері стала трагедією всієї України. Образ Марії — найбільш ємний і значущий. Автор продумав усе до деталей, починаючи з біблійного імені. Жодного разу ніхто в романі не назвав її Марійкою чи Марусею. Від колиски і до жахливої і голодної смерті вона — Марія. "Коли ж її тепла і радісна мати селянка Оксана виймала з довгої пазухи груди, Марія здалеку відчувала їх, моргала усточками й намагалася продерти свої майбутні оченята… Тридцять днів гаснула сама Марія — покинута, одинока".

Жахи цієї смерті У.Самчук змальовує з такою документальною точністю, що ми спізнали лише в останні роки зі спогадів очевидців та жертв голодомору, які залишилися живими і змогли "заговорити" лише у незалежній Україні.

Роман "Марія" — роман-спалах, роман-реквієм, роман-набат. Надрукований 1934 р. у Львові, він дуже довго ішов до своїх читачів. По-стефанівськи "коротко, сильно і страшно" описує Улас Самчук голодний 1933 рік. До зображення життя своїх героїв автор підходить з мірою українського вітаїзму — життєствердження.

"Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі".

Попри трагічну тональність останніх розділів твору, роман У.Самчука сповнений життєстверджуючим пафосом: український народ безсмертний, і він має своє майбутнє. Тому так актуально звучить заклик Гната до уцілілих від голоду односельців, скомпонований у біблійному стилі: "Затямте ви, сини і дочки великої землі… Затямте, гнані, принижені, витравлені голодом, мором! Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!..".

Утіливши у своїй творчості гірку долю українського народу в ХХ столітті, письменник та його роман "Марія" тепер уже назавжди залишаться в історії української літератури.

Як часто ми чуємо вислови: "козацька відвага", "козацька мужність", "козацька демократія", "козацькі закони"... 
Хто ж вони, оті козаки? Якими вони були? Яка їхня роль в історії нашої держави? 
Горді сини вільних степів, безмежно сміливі, витривалі, вольові, вірні у дружбі і безпощадні до ворогів, зі своїми цікавими, оригінальними звичаями. Скажімо, коли обирали (зверніть увагу: обирали!) старшину, то змушували обраних схилити голову і кидали в них груддям землі, щоб не гонорилися перед рядовим козацтвом. Або ритуал поховання: загиблого козака клали посеред степу, і ціле військо козацьке проходило повз нього без шапок, бо в шапці кожен ніс землю та висипав як данину пам'яті полеглому. І виростали у степу високі могили. 
Славилися ці горді лицарі глибоким патріотизмом і безмежною вірністю вірі християнській. Можна було всю шкіру козака порізати на паси, можно було розтяти груди і вирвати серце (згадаймо пісню про Морозенка), можна було посадити на палю, як славного Гордія Чурая, але не можна було зробити козака рабом. 
Про це співалося в піснях і думах, про це писали письменники. Опоетизований і проклятий, шанований і зневажений постає перед нами Богдан у сяйві слави перемог і в гіркій смуті поразок, суперечливий, але завжди відданий Україні. 
Славні лицарі окремих повстань і великої визвольної війни за долю України Богун і Кривоніс, Залізняк і Гонта. З дитинства захоплюємося ми гордою незламністю Тараса Бульби та його сина Остапа (Микола Гоголь "Тарас Бульба"). Схиляємося ми перед мудрістю і героїзмом батька і сина Шрамів (Пантелеймон Куліш "Чорна рада"). До того ж часто трапляється саме таке: батько і син. Козацьке лицарство як прапор передавалося з покоління в покоління. Славить козаків Тарас Шевченко, присвячує їм роман-епопею "Богдан Хмельницький" і одноіменну драму Михайло Старицький. 
Прекрасні в своїй монументальній величі, вони, ці степові і запорізькі лицарі, не були, звичайно, янголами з крильцями. Не знаючи міри ні в чому, вони не цуралися оковитої, вміли пити-гуляти. 
   Як бити, так бити! 
   Як пити, так пити! 
   (Тарас Шевченко "Гайдамаки") 
Чесні воїни, вони не нападали першими, але у своєму справедливо му гніві жорстоко мстилися, тоді вже не рахуючись ні з чим. Міг козак кинути у кам'яне провалля малу дитину, народжену українкою-не вільницею від татарина (Зінаїда Тулуб "Людолови"). Жорстокість? Так! Але хто його знає, чи можна засуджувати їх за це. 
І вірність Україні, вірність присязі часом межувала з жорстокістю. тарас Бульба вбиває власного сина, якого кохання завело у табір ворогів. Гонта власною рукою ріже своїх скатоличених дітей (Тарас Шевченко "Гайдамаки"). І це не черствість (ми бачимо гіркі батьківські сльози) - просто безмежна безкомпромісність. 
Та як би то не було, козацьке лицарство, закони Запорозької Січі - це найславетніша сторінка нашої історії. Тому ми пишаємося ними. І так би хотілося успадкувати все найкраще від цих наших гордих предків!