Хто може написати прозовий опис?

Відповідь:

Може щось таке могло б бути:

Давно це було чи не дуже, та й чи це взагалі колись, але  кажуть,  що жила колись на світі дуже гарна дівчина. Звали її Весна. У неї було біле личко з ніжним румʼянцем, як ранкова зоря, великі блакитні очі, в яких, здавалося, тонуло все небо, рожеві, завжди усміхнені уста. Мова її лилась річенька, а сміх такий, ніби весело дзвенять багато маленьких дзвіночків. Всі навкруги зачаровано любувалися її красою: і люди, і звірі, і трави. Але Весна була не лише гарна, але й мала ніжне і добре серце. Лише від одного її погляду трава ставала зеленіша, квіти розпускалися дивним цвітом, дерева тягнулися своїми  гілочками-руками до сонця. Дуже всі любили цю дівчину і називали її Весна-красна. Дізнався про таку диво-дівчину Поганець, який жив за морями-океанами. Жив він у дуже старому замку і  був  він такий  жорстокий і злий, що навіть завжди лагідне сонце над його замком пекло несамовито. У країні Поганця розкішні трави під час постійних битв давно були витоптані, під палючим сонцем засихали ліси, зникали озера і ріки. Плач і стогін линули над зболеною землею. Забажав Поганець, щоб чудова дівчина жила лише в його замку. Щоб лише він міг любуватися травами високими, квітами яскравими. Викрали слуги Поганця Весну і закрили в замку  за міцними брамами, неприступними стінами. Чекає Поганець, коли все в його замку почне цвісти і буяти, але тільки колючі і пекучі вітри гуляють по замку. Наказав привести до себе Весну.  Глянув на дівчину. А у неї небесні очі від пролитих сліз втратили свій колір, біле личко змарніло, від горя вона заніміла, не чути ні ніжних слів, ні чудового співу, сміх-дзвіночок не звучить. «Та яка ж це Весна-красна!» - крикнув Поганець до слуг, думаючи, що ті  помилилися.  Наказав він своїм слугам повернути дівчину туди, звідки вони її вкрали. Дуже зраділа тому дівчина. Через якийсь час на рідній землі  повернулися до неї і її краса неймовірна, і голос, і сміх. Зрозумів тоді Поганець, що на чужій стороні й весна не красна.

Пояснення:

Після видання п’єси «Наталка Полтавка» Івана Котляревського почався новий період в історії української літератури, адже цей твір став першим на шляху розвитку драматургії на території нашої Батьківщини. Автор показує нам соціально-побутове життя українців у минулому, яке цікаве і сучасному читачеві.
Ця драма наповнена народними піснями, які пам’ятають й досі: «Віють вітри, віють буйні…», «Сонце низенько, вечір близенько…», «Гомін, гомін, гомін, гомін по діброві…», «Ой під вишнею, під черешнею». І. Котляревський намагався зробити комедію надзвичайно легкою для перегляду. На мою думку, йому чудово вдалось зробити це.
Я вважаю, що Наталка є справжньою українською жінкою, бо «золото – не дівка! Наградив Бог Терпилиху дочкою. Окрім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна – яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших за себе, яка трудяща, яка рукодільниця, що й себе і матір свою на світі держить». Й справді, після смерті батька на Наталчині плечі лягла тяжка відповідальність: піклуватися про себе й про свою стару матір. Мені здається, ця дівчина дуже відповідальна й хазяйновита, адже «всі матері приміром ставлять її своїм дочкам.» Крім того, вона «так обезглузділа, що любить запропастившогося Петра!». Наталка настільки закохана у парубка, що навіть не погоджується вийти заміж за шанованого на селі возного, який має можливість забезпечити грошима Терпилиху із дочкою до кінця життя. В образі дівчини поєдналися найкращі риси людини: щирість, життєрадісність, наполегливість, доброта і повага. І те, що Полтавка все ж таки одружилася з Петром є своєрідною винагородою за її відданість.
Мабуть, українська жінка стала справжнім символом України, адже вона незрівнянна, неповторна, мудра і розсудлива. Така, як Наталка Полтавка.