Аналіз твору Т.Шевченка Художник

«Худо́жник» — повість Тараса Шевченка російською мовою, написана 25 січня — 4 жовтня 1856 р. у Новопетровському укріпленні. У повісті «Художник» Шевченко продовжує розробляти тему долі талановитого кріпака, започатковану ним у повістях «Варнак» та «Музыкант».

За жанровими особливостями, принципами зображення, характером типізації повість має складну структуру. Мемуарні елементи органічно співіснують у ній з елементами епістолярного жанру та нарису.

Перша частина — виразно автобіографічна й мемуарна; розповідь ведеться від особи художника, в образі якого можна впізнати риси й учинки реального Івана Максимовича Сошенка. Образ героя — спершу обдарованого кріпака-малярчука, згодом — молодого художника, захопленого мистецтвом і життям мистецької богеми, — суто автобіографічний (з деякими елементами художнього домислу) у першій частині.

У другій — риси автобіографізму властиві психологічній «біографії» героя, тоді як історія фатального одруження й трагічна розв'язка домислені на основі реальних фактів з життя декого з колег-художників; відбилася тут і романтична ідея всеохопного служіння божественному мистецтву. Спогади Шевченка подаються у формі листів героя про навчання в Академії мистецтв, про мистецьке життя у тогочасному Петербурзі.

Объяснение:

Соломія — головна героїня повісті Михайла Коцюбинського"Дорогою ціною". Вона має високу і міцну, «як на доброго мужика», постать, гарне, «свіже, повне обличчя, з карими очима, що так виразно біліло при картатому очіпку й пасмах чорного волосся». Життя Соломії було тяжким і нерадісним , адже пан силою віддав її заміж за нелюбого чоловіка. Щоб визволитись з цього подвійного рабства — від поміщика і нелюба — Соломія разом з Остапом тікає за Дунай. Енергійна, вольова, дужа, вірна подруга Остапа, вона терпляче переносить всі злигодні мандрівного життя і не раз допомагає Остапові в дорозі, рятує його з біди. Самовіддано бореться Соломія за життя Остапа: вона виводить його з плавнів, невтомно працює, щоб заробити собі й йому на проживання, продає свій одяг, щоб викупити Остапа в жовнірів. Мені імпонує образ Софії тим, що вона віддана, мужні, смілива, волелюбна, щира. Вона жертвує своїм життям заради дорогої для неї людини. Саме тому вона заслуговує на симпатію з боку читача.

Тема «Наша мова»: мотив мови як генетичного коду нації; висловлення почуття любові, пошани до рідної мови, яка проспівана у Пісні, записана у Літописі.

Ідея «Наша мова»: уславлення ролі мови, її значущості в житті нашого народу; гордості українців за свою мову.

Вірш «НАША МОВА» — це своєрідний заспів до збірки «Калина об Різдві». У ньому автор звертається до мотиву мови як генетичного коду нації. На перший погляд, поезія дуже проста за бу­довою — складається лише із двох строф, не має багато художніх засобів, поет нічого не нав’язує, не повчає, не застерігає. Автор увесь час ніби повертається до спокійної, чимсь перерваної розмови. Проте твір образний, місткий, з багатоплановим підтекстом, викликає чимало асоціацій.

У першій строфі розкривається милозвучність, пісенність української мови, а також її древ­ність. Адже коли не було ще письма, українська мова побутувала в живому спілкуванні, в усній народній творчості, зокрема в піснях. А українські пісні сповнені драматизму, ліризму, душевності. Такими словами розмовляють українці зі своїми побратимами. Мова в усіх її проявах — усна і пи­семна — уособлює красу, духовність, історію. Мова обслуговує усі сфери життя людини.

Цікавою є антитеза «побратими — вороги». Здатність українського народу до побратимст­ва— шляхетна риса, потрібна і сучасним, і майбутнім поколінням. Стародавні пам’ятки українсь­кої писемної мови — літописи. У них змальовані визначні події, оповідається історія українського народу. Саме тому, напевне, українці мовчать до ворогів словами, записаними в літописі. Вони ще зі сторінок літописів знають, хто їхні вороги і чого вони варті. Отож воліють мовчати. Мовчання іноді промовистіше за слово. Поет вірить, що таке мовчання є, але колись народ скаже своє слово

В. Голобородько виходить за рамки проблеми «мова в житті людини», розширюючи її до гло­бального узагальнення мова — людина — нація.

тавтологія: «кожне слово нашої мови»; «тож»;

епітет: «пісенні слова»;

алітерація: повтор приголосних «с»,

«н» — «проспіване у Пісні».