Cтепан Радченко — людина-завойовник, яка розбазарює свій талант. Ось один з епізодів роману. Степана запросили на вечірку до інституту, де він читає своє оповідання "Битва". "Успіх, пише автор", — був великий, — "та Степан до цього успіху поставився дуже неприхильно і навіть не визнав за потрібне підняти квітку, кинуту йому на сцену, цей перший лавр із вінка своєї майбутньої слави". У розмові з Борисом, відвертим прихильником літератури, Степан говорить, що оповідання — це жарт, це розвага, а за ніч пише декілька творів у цьому ж жанрі. Іноді в голові Степана з'являються справді думки, не притаманні інтелігентній людині. Посварившись з Максимом, він пішов геть. А в голові вирій думок: ця наволоч ударила його в обличчя! Ач який лицар об'явився! З великим задоволенням він згадував, як душив Максима, бив його, "вивертав, колінчив і заразом жалкував, що так швидко урвав свою кару. Вбити б гадюку! На юшку потовкти!" Він любив літературу, вона стала йому близькою й найдорожчою. І літературу він розцінює як першу ознаку культурної людини. Степан вважав, що він людина насиченого розуму і тому не повинен спілкуватися "з людьми, тими далекими фігурами, що йому часом випадало з ними здибатись". Життя людей здавалося йому простим і жодної уваги не вартим. Він належав до тих людей, хто прагне крок за кроком наближатися до поставленої мети, але не вміє спочивати на зупинках досягнення. Бажання його були поривними, вони палили його, кликали навпростець через труднощі. Здавалося б, а що тут прикрого. Та справа в тому, що при вирішенні будь-яких проблем душа Степана була "жорном невпинним, що лиш разом з добірним зерном кукіль і вівсюг життя". Поступово Степан заволодівав містом. Спочатку нова квартира (простора, світла, у центральному районі), а потім люди, знайомі. Їх родичі... і так вглиб міста. "Його капелюх щораз частіше здіймався на вулиці..." Зосі, яку, здавалось, покохав, Степан доводив перевагу громадського над особистим, читав їй мораль, в яку й сам мало вірив. Хлопець часом відчував, що губить себе. Оті часточки свого "я" йому хотілося зібрати, повернути їх до себе, з'ясувати своє єство. Та на зміну цим думкам приходили зовсім інші, протилежні.
rimmaskis
22.05.2021
Если бы я был Лукашем...
Мир драмы-феерии Леси Украинки "Лесная песня" наполнен героями двух типов - людьми и мифическими существами, которые живут рядом, общаются друг другу и конфликтуют. Лукаш - человек. Он музыкально одаренный, с врожденным чувством прекрасного. Одного теплого весеннего дня парень игрой на свирели разбудил от долгого зимнего сна прекрасную лісовичку - Мавку. Очарованный ее красотой, он полюбил девушку, но раздвоенность души не позволила Лукашу сохранить это чувство. Любовь - это великий дар небес, который дается не всем, а только избранным. Мало кто может похвастаться, что пережил это чувство и сохранил его на всю жизнь. Часто люди путают любовь с простым увлечением или физическим влечением и горько разочаровываются, когда все быстро проходит. Если бы я был Лукашем, то сумел бы разглядеть настоящую любовь и не отпустил бы его от себя. Никакие условности не должны стать помехой настоящему чувству. Надо оберегать свою возлюбленную от насмешек, злого или неосторожного слова, изнурительного физического труда, грубого быта. Мавка ради любви покинула все, что любила больше всего в мире: напоенный запахами цветов и трав чистый лесной воздух, свободную жизнь, своих добрых друзей и Она стала носить грубый непривлекательный одежду, жить в пыльной хижине.
Покинула высокое вершины И низко на мелкие тропинки спустилась.
Мавка от чистого сердца по хозяйству: пасла коров, носила дрова, сажала овощи, засевала ниву, распоряжалась в доме и на дворе. И мать Лукаша была невдоволена. ей не нравилась невестка, и старая женщина на каждом шагу старалась задеть ее недобрым словом, оклеветать перед сыном. В этой ситуации настоящий мужчина должен был развести женщин. Мать заверить, что она навсегда останется его самым дорогим человеком, а для своей семьи построить новый дом и жить с любимой женой. Нельзя так просто отказываться от чувства, которое разбудило весну, изменило весь мир и твою душу. Надо защищать его, бороться за него, идти наперекор всему, а не засматриваться на другую, к которой так благосклонно относится мать. А то может случиться так, что другая вместо ожидаемого богатства и благосостояния принесет в сумках нищета. Тогда не освящена любовью дом станет пустым, жизнь потеряет свою приманку и превратится в убогое прозябание. Я бы никогда не допустил этого. Пусть бы моя избранница кому-то и не нравилась, пусть говорили бы люди, что хотели, но на месте Лукаша я бы ценил самое прекрасное чувство, которое и оборотня превратить в человека. Любовь надо беречь, ценить и оберегать, и тогда оно наполнит жизнь смыслом, радостью и счастьем.
Ответить на вопрос
Поделитесь своими знаниями, ответьте на вопрос:
Виписати 5 речень з твору Митькозавр із Юрківки із займенниками і визначити їх розряд
У розмові з Борисом, відвертим прихильником літератури, Степан говорить, що оповідання — це жарт, це розвага, а за ніч пише декілька творів у цьому ж жанрі.
Іноді в голові Степана з'являються справді думки, не притаманні інтелігентній людині. Посварившись з Максимом, він пішов геть. А в голові вирій думок: ця наволоч ударила його в обличчя! Ач який лицар об'явився!
З великим задоволенням він згадував, як душив Максима, бив його, "вивертав, колінчив і заразом жалкував, що так швидко урвав свою кару. Вбити б гадюку! На юшку потовкти!"
Він любив літературу, вона стала йому близькою й найдорожчою. І літературу він розцінює як першу ознаку культурної людини.
Степан вважав, що він людина насиченого розуму і тому не повинен спілкуватися "з людьми, тими далекими фігурами, що йому часом випадало з ними здибатись". Життя людей здавалося йому простим і жодної уваги не вартим.
Він належав до тих людей, хто прагне крок за кроком наближатися до поставленої мети, але не вміє спочивати на зупинках досягнення. Бажання його були поривними, вони палили його, кликали навпростець через труднощі. Здавалося б, а що тут прикрого. Та справа в тому, що при вирішенні будь-яких проблем душа Степана була "жорном невпинним, що лиш разом з добірним зерном кукіль і вівсюг життя".
Поступово Степан заволодівав містом. Спочатку нова квартира (простора, світла, у центральному районі), а потім люди, знайомі. Їх родичі... і так вглиб міста. "Його капелюх щораз частіше здіймався на вулиці..." Зосі, яку, здавалось, покохав, Степан доводив перевагу громадського над особистим, читав їй мораль, в яку й сам мало вірив.
Хлопець часом відчував, що губить себе. Оті часточки свого "я" йому хотілося зібрати, повернути їх до себе, з'ясувати своє єство. Та на зміну цим думкам приходили зовсім інші, протилежні.