Знайдіть і прочитайте портрет Шпичака.Які деталі опису зовнішності цього персонажа свідчать про негативне ставлення автора до нього.

Минуло п'ять років. Кожен персонаж знайшов власну стежку в житті. Та куди б не занесла доля наших улюблених героїв, пам'ять про шалені пригоди в цирку завжди манила друзів, за сотні кілометрів об'єднувала їхні серця.

     Одного разу вирішив Іван Сила на деякий час полишити свій дім, щоб разом з Мілкою податися до чудової столиці. Навіть не вірилося, що кілька років тому місто здавалося зовсім чужим та вражало величчю споруд. Нарешті потяг спинився на тому ж вокзалі. Сьогодні, як і колись, усі перехожі метушилися, кудись поспішали. Але  тепер Іванові це не здалося дивним. Проте його увагу привернула метушня на площі. Річ у тім, що якийсь поліцейський упіймав чергового розбишаку. Він голосно намагався переконати малолітнього хлопчину, що крадіжка – це неприпустимо. Служник порядку продовжував:

- Послухай мене, синку, колись я також вважав, що поцупивши чужу річ можна легко підзаробити. Не чув за своїми ганебними вчинками жодної провини. Поверни власникові кишеньковий годинник. Попроси вибачення і можеш іти своєю дорогою. 

     Голос, що звучав, здався Іванові дуже знайомим. Ще мить і погляд поліцейського упав на нашого силача. Іван Сила люб’язно усміхнувся. Запала тиша. Помалу люд почав розходитися, а поліцейський обняв силача. Мабуть, ви уже самі здогадалися, що це був Міха Голий. 

     Почалась довга душевна розмова. Друг розповів, що давно зав'язав з крадіжками. Звільнився з посади охоронця в цирку й став працювати поліцейським. Похвалився, що на новій роботі пристойна платня. У важкий час, коли намагався знайти самого себе, зустрів своє щастя. Незабаром вони одружаться. Здивований Іван намагався щось сказати. Та радісний товариш не замовкав і запросив на весілля. 

      Іван теж попросив друга після торжества завітати до нього в гості. Тільки тепер, Мілка, котра увесь час не втручалась у розмову, смиренно покивала головою. Поліцейський зауважив, що давно хотів після торжества відвідати дорогого приятеля, тому запропонував Піні, Пандорському, Фандіго й Ренаті приєднатися до подорожі. Іван був у захваті. А Мілка жартома пообіцяла, що приготує багато галушок, які на той час уже навчилась готувати. Усі засміялися і втрьох попрямували столичним парком, геть усіяним пахучим цвітом…

Автор «Неймовірних пригод Івана Сили» О. Гавриш наполягає на тому, що цей твір — дитяча казка. Але, як на мене, розповідь про Івана Силу — це пригод­ницька повість про видатну людину.

Прототипом образу Івана Сили стала реальна людина — Іван Фірцак (сценіч­не ім’я — Кротон), якого на Закарпатті знають усі. Кротон довгі роки виступав із цирком, і своїми силовими номерами дивував усіх. Глядачі десятків країн апло­дували атлетові, але, повернувшись на Україну, він змушений був виживати і за мізерну плату влаштовувати імпровізовані «гастролі» у дворах.

На жаль, ми такий народ, який не цінує своїх героїв, коли вони живі, але до­бре, що хоч і через сорок років після смерті богатиря про нього згадали небайдужі до історії країни люди. А те, що Іван Фірцак належить історії України, ні в кого не викликає сумнівів, адже протягом багатьох років він прославляв нашу країну у світі.

«Неймовірні пригоди Івана Сили», попри казкову форму, — твір про реальне життя, у якому поряд із благородством існує зажерливість і брехливість. О. Гав­риш відтворив історію незаслужено забутого українського силача, але все-таки це художній твір, а тому в ньому діють придумані автором герої.

Іван Сила виріс серед чудової карпатської природи у великій родині. Батько вирядив хлопця з дому, бо не міг прогодувати малолітнього богатиря, адже той їв за чотирьох. Шукаючи долі в місті, Іван ще з перших самостійних кроків зазнав неприємних пригод: у поїзді «легенько потряс» нахабу, синка начальника, засту­пився за Міху Голого, вокального злодюжку, у місті знехотя переміг у вуличному бою знаного бійця. Звичайно ж, такий хлопчина не міг не звернути на себе увагу тренера Брякуса, який запросив хлопця до себе і вмовив тренуватися. Брякус за­боронив горянину за копійки тягати мішки на вокзалі, давав хлопцеві гроші, тре­нував, щоб той не зашкодив здоров’ю, виховував у ньому риси майбутнього чем­піона. Загибель тренера вразила Івана, адже хлопець знову залишився сам на сам із життям у великому місті, яке він не розумів. Чесний, відкритий, благородний, Іван ще не раз потрапляв у халепи, але завжди знаходив достойний вихід із най­складніших ситуацій. Автор не погрішив проти закону жанру, адже в казках за­вжди перемагає добро і благородство.