Поезія «Стоїть в селі Суботові» містить згадку про (кого)…

в цій поезії:

Шевченко з сарказмом і критично оцінює рішення Богдана Хмельницького стати Україні протекторатом царської Московії

Епітети «славний, молодий, голова завзята, буйне військо», пестливе слово «козаченьки», присвійний займенник «наші» пошану та любов українського народу до своїх оборонців. різко протилежні емоційним забарвленням тропи, що змальовують ворогів: вони прокляті, татарська орда порівнюється із страшним громом і чорною хмарою, яка «світ закрила». постійний епітет «велика сила» вказує на те, що татар було набагато більше, ніж козаків, проте хоробрі воїни відважно в бій, захищаючи свої землі.епітети: «славний козаче», «буйне військо», «голова завзята», «тяжке горе», «білий світ».метафори: «вкраїна плаче», «морозенко… сивим конем виграває»,«живцем серце виривали», «україна славою покрита».гіпербола: «татар велика сила». риторичні оклики: «дивись тепер, морозенку, та на свою україну! », «тяжким горем та сльозами, та кров’ю полита! ».

Якось я сидів на лавці в затінку яблуні і розглядав малюнки у свіжих журналах. З хати вийшла бабуся і запитала: 
    — А листа від дядька Михайла нема? 
    — Нема, бабусю, — відповів я. — Зате аж п'ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла. 
    Бабуся примостилася коло мене. Вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла очі, взяла газету і промовила: 
    — Що там у білому світі робиться? 
    Я любив гати за старенькою, Коли та читала. її лице напружувалося, і тоді навіть на чолі і навколо очей розгладжувалися глибокі зморшки. Бабуся ставала якась урочиста, недоступна. 
    Несподівано до нас звідкись долинуло: "Пі-пі-пі! Ш-пі-пі!" 
    — Що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети. 
    — Не знаю, — відповів я і озирнувся. 
    Коли це знову: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!" так жалібно. 
    Бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні проводи. 
    — Глянь-но, — показала вона на дріт.
А там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. Аж семеро. 
    Сидять собі, крилечками махають, а як побачать батька-матір, то дзьобики розкривають. А ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують. 
    Довго ми любувалися пташками. Раптом бабуся до мене: 
    — Придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів'ят примостився? Отой крайній, сьомий? Це він так кричить: "Пі-пі-пі"? 
    І справді, то був горобчик, молоденький. Він, як і ластів'ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам. 
    Але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали непроханого гостя, бо весь час обминали його. 
    — Бач, таке мале, а вже хитре, — промовила бабуся. — Видно, голод — не пан, як скрутить, ще й соловейком заспіваєш.