Художні засоби "німі зловісні блискавці"

Краса у житті людини... Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:

«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.

Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».

Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.

«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.

У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».

(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)

«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».

Серед людей іноді зустрічаються такі, які вважають, що модна зачіска, стильний одяг — це запорука успіху у будь-яких справах. Безумовно, до певної міри це так, але не зовсім. Усе криється в душі людини. Отже, як каже прислів'я: "Зустрічають по одежі, а проводжають по розуму". Так, саме розум — найцінніший скарб людини. Розумна людина ніколи не буде шукати причину своїх негараздів у зовнішньому вигляді.Головний герой п'єси М. Куліша Мина Мазайло теж шукав причину своїх життєвих негараздів у немодному українському прізвищі: "Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!"Тим часом головний герой має родину, дім, непогану роботу. Жодних проблем через українське прізвище він не має. Виходить, що справа зовсім не в прізвищі, а у світогляді людини. А світогляд Мини обмежений, вузький. Мазайло здатний вигнати свого сина через те, що той не сприймає батькових ідей, інколи не погоджується з ним.Українізація для Мини — щось вороже: "Серцем передчуваю, що українізація — це б робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади"- Він вважає: "Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія".Для головного героя п'єси історія свого роду нічого не значить. Він забув, що з діда-прадіда сам він українець, а предки його — мужні і славні люди. У маренні до нього з'являються діди Запорожці, Чумак, Селянин, і Мина, злякавшись їх, кричить: "Ой-о! Залишаю! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене..." Мазайло думає про корінь слова, а як би хотілося, щоб він пригадав корінь свого роду і зберіг його. Але Мина відмовився від родинних коріннів.Сучасники Куліша побачили в героях п'єси своїх знайомих, сусідів, себе. Фразами з тексту заговорили всі. 1929 року було навіть надруковано інтермедію "Лист Мини Мазайла до наркома освіти М. Скрипника", де герой спростовував виступ Куліша, називаючи виступи наклепом. Він доводить: "У Наших установах ще є досить людей цілковито свідомих у справжній національній політиці... Я на службі свої обов'язки виконую і вживаю отую українську мову, коли треба писати до Наркомосу чи до якоїсь місцевої української установи..."Це було в 30-ті роки. А зараз? Чи змінилося щось на сьогоднішній день?Прикро зізнатися, але й зараз живуть такі "Мазайли", які соромляться свого походження, своєї нації. Чи чуєте ви українську мову у транспорті, в магазині, на вулиці? Не ту, яка лунає з приймачів, а живу мову, мову спілкування. Мабуть, дуже рідко. Чогось наші сучасники забувають, якого ми роду, де наше коріння.Отже, можна сказати, що п'єса М. Куліша актуальна і сьогодні. І буде це до того часу, поки існуватимуть такі Мини.