Куда переселился дракон после того, как его пытались выкурить рыцари?«Место для дракона»

В гори де його мали не знайти

У старій землянці біля моря 33 роки живуть старий-рибалка з дружиною-старою. Одного разу, в невдалий для рибного лову день, єдиною здобиччю старого виявляється Золота Рибка, говорить людським голосом. Рибка обіцяє рибалці виконання будь-якого бажання в нагороду за звільнення. Здивований і переляканий старий відпускає Золоту Рибку, нічого не просячи. Стара, довідавшись про Золотий Рибці, вимагає спочатку нове корито, а потім багаторазово посилає старого до моря за виконанням все більш і більш витончених бажань.

Золота Рибка терпляче виконує Старухін примхи: дає нову хату замість старої землянки; потім дворянські угіддя; потім царський палац з численними слугами. На останню вимогу баби, стати володаркою морською, маючи у себе Золоту Рибку на служінні – Золота Рибка мовчки йде в море, а всі колишні чудеса скасовує. Повернувшись додому, старий знаходить стару, яка сидить біля старої землянки перед розбитим коритом.

Роздiл перший
Прямо над нашою хатою пролiтають лебедi. Я дивлюся на них, i так менi хочеться, щоб вони повернулися. Птахи нiби послухалися мене й повернулися. А може, це був новий ключ. Дiдусь говорить, що лебедi приносять на крилах весну, а сонце своïми ключами вiдмикає землю.
Я уявив собi, що буде, коли сонце, як це часто буває у мами, загубить ключi, i злякався. Сказав про це дiдовi, чим його дуже насмiшив.
Дивлюся навкруги, i так менi хочеться побувати в тих краях, куди полетiли лебедi. Але дивлюся на своï босi посинiлi ноги — й швиденько до хати, щоб не схопити вiд мами запотиличника.
А як перепало менi, коли я вискочив на перший льодок! Уся дiтвора висипала тодi на прицерковний пагорб, хто з чим — iз саморобни: ми ковзанами, санчатами, шматками жерстi, ослiнчиками. Головне було — не на чому ïхати, а ïхати, коли ж упадеш — реготати з усiма. Я тихцем узяв ночовки, в яких мiсили тiсто, й побiг кататися.
Коли утворилася копиця з дiтей, що попадали, мене раптом хтось витяг за комiр. Це була налякана й гнiвна мама. Вдома спочатку з мене вибивали дурiсть, потiм лiкували. Бабуся вирiшила повести мене в церкву показати картину Страшного суду, щоб я покаявся. За всi грiхи була якась кара, та, на моє щастя, не було кари за те, що бiгаєш босонiж по льоду й катаєшся на маминих ночовках.
У нас у дворi живе стара однокрила качка. Навеснi вона клопочеться бiля каченят, вiдганяє ворон. Розбирається i в людях. Як добра йде людина — чути ïï догiдливе й розважливе так-так-так, а як — сердите ках-ках-ках!.
Я боюся зайти в хату, аж ось пiдходить дядько Себастiян i просить i передати матерi листа вiд тата. Я радiсно бiжу — мамi тепер не до моïх нiг. Тiльки от листа прочитати нiкому — я вмiю лише по-друкованому, мати не вмiє зовсiм. Тодi вона дає менi своï чоботи й посилає по дядька Миколу.
Коли вискакую на вулицю, чую в'ïдливий смiх Петра Шевчика. Ми однолiтки, але вiн хоче старшинувати надi мною, завжди пiдсмiюється. Звертає увагу на моï чоботи й питає, чи це маминi. Я вiдповiдаю. Що тепер вони вже моï.
Я пропоную побiгти на рiчку. Ми бiжимо разом, витанцьовуємо, Слухаємо, як трiщить крига — це щука хвостом лiд розбиває, дивимося на сойку, на зайця й радiємо. Пiд нiздрястим снiгом я знаходжу нiжну голiвку пiдснiжника й розумiю, що лебедi дiйсно принесли на своïх крилах весну i життя.
Роздiл другий
Я пам'ятаю, як урочисто проводжали в поле плугатарiв. Коли вони поверталися додому, ïх стрiчали старi й малi. Яка то радiсть була отримати шматочок причерствiлого хлiба вiд зайця! Нiколи не забути й того, коли сам уперше стаєш до чепiг. Iз щедрiвок я знав, що за плугом навiть сам Бог ходив, а Богоматiр носила ïсти орачам.
Дуже я любив читати книжки, i мати гримала на мене, коли я зачитувався, боячись, щоб це менi не зашкодило. Вдень я ще мiг якось хитрувати з читанням, а от увечерi мати задмухувала гасову лампу. Тодi я примудрився залазити на пiч iз каганцем i читати й читати.
Але зробити каганчика легше, нiж дiстати в селi книгу. Якось дядько Юхрим пообiцяв дати почитати Пригоди Тома Сойєра, але за чотири склянки гарбузового насiння. Де ж його взяти?
Мати готувала насiння для посадки, вигрiвала його на собi в поясi. Я попросив трохи, а коли нiкого не було в хатi, вiдмiряв iз вузлика чотири склянки гарбузового насiння, не втримавшись вiд спокуси.
Невесело, каючись, бреду вулицею. Раптом бачу бiдну голодну жiнку з хлопчиком, яку виганяє з двору наш мiсцевий багатiй. Згадав про насiння, пiдiйшов i дав його хлопчику. Жiнка заплакала й поцiлувала мене.
За двi склянки насiння Юхрим дав менi почитати лише казки, i острахом думав про повернення додому. Назбирав щавлю на борщ, а коли висипав, iз кишенi випали двi гарбузовi насiнинки. Мати чомусь не лаяла, тiльки спитала, чи це я пригостив бiдну жiнку й дитину насiнням.
Роздiл п'ятий
Я зiскакую з кобили на землю, путаю ïï i йду шукати гриби. Добре б знайти боровика чи хоча б красноголовця!
Заходжу в березняк, придивляюся скрiзь. I раптом серце радiсно завмирає — передi мною стоять два близнюки-красноголовцi. Я вiтаюся з ними. А далi — отакенний красноголовище! Його шляпка не помiщається навiть у брилi. Буде чим похвалитися вдома! А ось iще проклюнувся грибочок. Хай росте собi!
Роздiл восьмий
Вчився я добре, але вчився б iще краще, коли б мав у що взутися. Коли похолодало i з'явився перший льодок, я мчав до школи як ошпарений. Так i навчився бiгати швидше за всiх.
Коли випав снiг, зажурилися i я, i моï батьки. Тодi батько вдягнув кирею i сказав, що снiг не снiг, а вчитися треба. Взяв мене на руки й понiс до школи. Спочатку всi дивувалися, а потiм звикли. Батько ж говорив, що для людини головне — свiжа сорочка i чиста совiсть.
Для мене ж найкращим одягом назавжди залишилася батькова кирея.
Якось надворi захурделило, i батько припiзнився. Вiн сказав, що був на ярмарку. Дав менi бублика, потрусив киреєю, i на пiдлогу впали справжнi чоботята. З пiдкiвками. I згадалися менi дiдовi слова: Будеш iти межи люди i вибивати iскри...