На думку Вадима Кулаківського, його рід проклятий і через це в нього немає щастя, а є…

Гроші (він сказав "бабки")

Объяснение:

Воєнний час завжди вважається найскладнішим часом в житті кожного народу. На жаль, наш український народ стикався з такими проблемами досить часто. Саме такий час зображено в повісті Григіра Тютюнника «Климко». Дана повість дійсно здатна зворушити і змусити замислитися. Саме це і сталося в моєму випадку. Ця повість авторства Григіра Тютюнника справила на мене дуже сильне враження багатьма своїми особливостями.

Насамперед, і, напевно, на це розраховував і автор, найсильніше враження справила на мене доля головного героя, хлопчика на ім’я Климко. Цей хлопчик далеко не заслуговував того, що сталося в його житті. Звичайно, під час війни всім людям по-справжньому важко, дорослі теж не є винятком. Однак доля дітей набагато складніша, і їх проблеми викликають набагато більше жалю. Дітям під час війни доводиться дуже складно. Вони стикаються з майже непереборними проблемами. І шанси вижити для дитини без чужої до практично нульові. Такий приклад я побачив у вигляді головного героя повісті, у хлопчикові Климко. Він був дуже доброю дитиною, намагався не тільки вижити самостійно, але і до чимось іншим людям. Проте врешті-решт йому все-таки вижити не вдалося. І це мене дуже зворушило.

Під час прочитання цієї повісті Григіра Тютюнника я мимоволі ставив себе на місце головного героя, що змусило мене задуматися про багато проблем. Як би я поводився, якби залишився абсолютно один, без підтримки близьких і рідних під час війни? Що б я робив і як намагався вижити? Чи довго б я протягнув при такому житті? Насправді за результатами роздумів на такі теми я дійшов до висновку, що мені було б дуже складно дійсно залишитися в живих, навряд чи б вдалося прожити довше, ніж тому ж Климкові. Звичайно, роль дитини під час війни по-справжньому трагічна і сповнена болю і гіркоти. Замість того, щоб отримувати звичайну дитячу радість від життя, діти під час війни зобов’язані думати лише про те, щоб виживати, рятуватися від бід, голоду і бомбардувань. На жаль, частина дітей на сучасній території України теж зіткнулася з такою проблемою, і про цю проблему я теж задумався.

Я думаю, що ця повість може зворушить і змусити замислитись кожного читача. У ній дуже добре показано, що діти під час війни страждають набагато сильніше дорослих. Однак автор все-таки не дає відповіді, а що ж робити з цією складною проблемою сучасності. Таку відповідь дати не можу і я. Війни були і будуть виникати через ряд факторів і уникнути їх практично неможливо.

Коли я читав повість А. Я. Чайковського «За сестрою», мені здавалося, що переді мною постав герой-богатир з раніше читаних українських дум. Хоч Павлусю було лише п'ятнадцять років, але він часто потрапляє, а потім вибирається із ситуацій, з яких йому, здавалося б, вибратися не під силу. Я розумію, що автор явно перебільшує фізичні можливості свого героя, але, певно, він намагався довести нам, сьогоднішнім, що такі молоді герої — окраса історії України! І ми вже не помічаємо цього перебільшення, бо образ Павлуся захоплює нас, викликає особливу симпатію; його хочеться наслідувати і бути на нього схожим.

Ось Павлусь вирушає в далекі й небезпечні мандри на пошуки сестри, яку щиро любив. Ні лихі часи, ні повна невідомість не зупиняють юного героя, бо його надихають рішучість і сміливість старших співвітчизників-запорожців. Він намагається насамперед собі довести, що гідний їх, вірних захисників нашої землі від татарських набігів.

Андрій Чайковський не ідеалізує Павлуся. Хоч, звісно ж, у першу чергу, наділяє його найкращими рисами, за які хлопця не можна не полюбити. Щодо мене, то я схиляюсь перед патріотизмом сміливого Павлуся, його присягою на вірність рідному краєві, яка звучить у внутрішніх монологах героя, а також перед щирістю та м'якістю душі, теплотою та ніжністю почуттів. Навіть те, що він нібито поступається совістю і вдається до хитрощів і обману татарина, який хотів повернути хлопця до двору Сулеймана, можна виправдати. Ним керувала мета будь-що вижити, щоб здійснити свою мрію — знайти сестричку Ганнусю і визволити її з неволі. Цій благородній меті були підпорядковані всі його вчинки і поведінка, поки не здійснилася його зустріч з сестрою.

Гадаю, образ Павлуся надовго запам'ятається не тільки мені, а й моїм одноліткам, бо хвилює й сповнює душі щирою любов'ю до рідної землі та її історії.