У вірші В. Симоненка «Лебеді материнства» якими очима заглядає в шибку казка? А) синіми; Б) зеленими; В) карими; Г) сивими . 2. Заклик «мріяти й шукати, доки жити» звучить у вірші В. Симоненка: А) «Лебеді материнства»; Б) «Гей, нові Колумби й Магеллани»; В) «Перехожий»; Г) «Ти знаєш, що ти — людина?» 3. До чого закликає В. Симоненко в поезії «Ти знаєш, що ти — людина?» А) жити й кохати; Б) працювати й творити; В) мріяти й фантазувати. 4. У якій поезії В. Симоненка ліричного героя у важку хвилину підтримають рідні верби і тополі? А) «Гей, нові Колумби й Магеллани»; Б) «Лебеді материнства»; В) «Перехожий»; Г) «Ти знаєш, що ти — людина?» 5. Як ставилися вдови до полонених німців? (Новела «Гер переможений») А)із співчуттям; Б) зі зневагою; В) із ненавистю; Г) із байдужістю. 6. Як поховали Фрідріха? А) скромно; Б) не по-людськи ; В) із почестями. 7. Що було в отворі на місці цеглини? А) хустина; Б) рукавиця; В) стрічка; Г) іграшка. 8. Основні події повісті М. Павленко «Русалонька із 7-В…» відбуваються: А) у місті Вишнопіль; Б) у місті Києві; В) у селі Половинчик; Г) у Миргороді. 9. Кому з роду Кулаківських допомагає Софійка? А) Васюні ; Б) Фролу; в); Якову; г) Вадимові. 10. Про що попереджає М. Павленко, зобразивши рід Кулаківських? А) треба боятися привидів; б) не можна забувати про сімейні реліквії; в) не робити тяжких гріхів, щоб нащадки через них не страждали.

Объяснение:

1)Г

2)Б

3)А

4)В

5)А

6)Б

7)Б

8)Б

9)Г

10)В

Жанр: ліро-епічна поема. тема:   зображення морського походу запорозьких козаків під проводом івана підкови проти турецьких завойовників. ідея:   уславлення мужності та героїзму запорожців та івана підкови. головна думка: мужністю та героїзмом здобувається у боротьбі незалежність. художні засоби. епітети:   високії могили, козацьке біле тіло, чорна хмара,синє море, чорні уси. порівняння:   високії ті могили чорніють, як гори; синє море звірюкою то стогне, то виє; кругом хвилі, як ті гори; не в синопу, а у царгород,  хвилі, як ті гори; ні землі, ні неба; персоніфікація:   ревіли гармати, лягло спочити тіло, могили говорять, лихо танцювало, журба кружала, серце спочине, море,стогне, виє, грає, серце мліє. метафора:   внук косу несе в росу; синє море звірюкою то стогне, то виє; могили з вітрами говорять; свідок слави розмовляє. анафора:   "було ", "високії ті ". гіпербола:   «чорна хмара з-за лиману небо, сонце криє», «висипали запорожці — лиман човни вкрили», «кругом хвилі, як ті гори: ні землі, ні неба». сталі епітети:   «біле тіло», «синє море», «високі могили». контрасти:   «було колись — запорожці вміли пановати». «минулося — осталися могили на полі».  звертання:   «ануте, хлоп'ята», «отамани, панове молодці …», «добре, батьку, отамане»;   риторичне звертання:   «грай же, море». оклики:   «ануте, хлоп'ята, на байдаки! », «море грає – ходім погуляти! », «… поїдем у гості! », «добре, батьку отамане! », «і вам! » риторичні оклики:   «грай же, море! », «нехай ворог гине! ». паралелізм:   «чорна хмара з-за лиману небо, сонце криє». «висипали запорожці – лиман човни вкрили».

Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Читаєш ці рядки Т. Г. Шевченка, і тебе огортає сум і якась невловима туга. Так могла написати лише людина, яка зазнала багато горя й страждань у житті. Наділений поетичним талантом, Тарас Григорович виливав свої по­чуття та найпотаємніші думки на папір. Зокрема гіркі спогади про своє безрадісне дитинство він змалював у вірші “Якби ви знали, паничі…”:
…В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло… Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
не дають.
Що може бути гіршим для людини, а тим більше для маленької дитини, ніж почувати себе в рідній батьківській хаті “мов у пеклі”, мучитися й не бачити майбутнього? Згадує поет і про тяжке життя матері та батька, яких “нужда та праця” на панщині передчасно звели в могилу; згадує братів, яких віддали в москалі, і сестер-“голубок”, доля яких — усе життя прожити в наймах аж до самої смерті.
Саме ці дитячі спогади викликають у нього біль і співчуття, коли він бачить “малого хлопчика в селі”, який ніколи не побачить “святої воленьки”. І це Шевченка жа­хає й обурює. А особливо обурює його лицемірство панів, їх знущання над кріпаками. Саме вони, ці “добрі люди”, у раю “пекло розвели”:
…З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
І їх сльозами поливаєм.
Читаєш ці слова й дякуєш Богові за те, що живеш у родині, де є і тато, і мама, що не поневіряєшся серед чужих людей, живеш на волі й не знаєш, що таке кріпацтво, найми та голод. І тому дуже хочеться, щоб страшне минуле, у якому жив поет, ніколи не повернулося, щоб і надалі життя наше було щасливим, мирним і вільним.