Чому Сомко був упевнений в тому, що він зможе протистояти силі І.Брюховецького? Через що Я.Сомко позбавив Вуяхевича гетьманського бунчука? Коли мужики усвідомили, що їх після виборів ошукано? Як сам П.Куліш характеризує суспільні умови в Україні за часів гетьманування Брюховецького? Кого автор звинувачує в зрадництві Я. Сомка? Чому П.Куліш, порівнюючи гетьманів, зазначав, що Сомко- безталанний, а Брюховецький- кіт? Чому К.Тур виявив ініціативу до Брюховецькому позбавити життя Я. Сомку? Як І. Сомко сприйняв того чоловіка, який прийшов його, ув’язненого, вбити? Чим пояснити відмову ув’язненого вийти на волю і гетьманувати? Чому П. Шраменка з великою радістю зустріли Черевані? Чи можна вважати розділ 18 епілогом роману? хоча б на деякі запитання дайте відповідь.

«БРИГАНТИНА»

Повість про «трудних» дітей і вчителів, які працюють у спецшколі для юних правопорушників, про повсякденний педагогічний подвиг, а також про духовну красу наших сучасників - самовідданих підкорювачів «української Сахари» в пониззі Дніпра, про їх нелегкі долі і славні трудові звершення. «Бригантина» - це поетичний гімн людинолюбству, довір'ю до юного громадянина, віри в його духовний розвій. Багато залежить тут від сім'ї: до спецшколи ж бо Кульбаку і його друзів по нещастю привели якісь родинні незлагоди. Зробила свій вплив і вулиця, котра й донині становить серйозну загрозу у вихованні дітей. Кращі сторінки повісті присвячені показові праці, яка «переростає у красу».

Вір не вір, а не кажи: «Брешеш»

I 

Народився я на світ, 
Як їдного рання 
Моя ненька забагла 
Шпаків на снідання. 

А я, хлопець-молодець, 
мами, 
Серед лісу відпитав 
Дупло зі шпаками. 

В дупло руку — не йде, 
Голови не впхаю, 
Сюди-туди край дупла — 
Та й сам улізаю. 

Ходжу голий по дуплі… 
Шпаченят до ката! 
Я в пазуху й загорнув 
Тії шпаченята. 

Вилізати б, так не то!.. 
Я й домудрувався, 
Лиш сокиру притащив, 
З дупла прорубався. 

Гиц із дуба на коня! 
Кінь собі брикає, 
А сокира моя все 
Зад йому рубає. 

Нагадався за сім миль, 
Назад подивився, 
А у коня, як на сміх, 
Лиш перед лишився. 

Я і взявся йому зад 
З верби підправляти, 
І підправив, та й заліг 
На годинку спати. 

А кінь ходить по траві, 
І перед пасеться, 
А зад росте та й росте, 
Аж до неба пнеться. 

А для моїх шпаченят 
Того було й треба — 
Додряпались по вербі 
До самого неба. 

Пробудився — до шпаків — 
Та де вже до ката!.. 
Аж на небі половив 
Свої шпаченята!.. 

Ото знову до верби! 
А верба й пропала, 
Бо коняка напаслась 
Та й, знать, побрикала. 

Щастя тілько, що святі 
Не горшки ліпили, 
Але якось на той час 
Гречку молотили. 

Розказав я їм біду, 
Випросив полови 
Та з полови ізсукав 
Мотуз прездоровий. 

Вп’яв до неба та й униз! 
Мені й горя мало!.. 
Аж до низу на сім миль 
Мотуза не стало. 

Згори й кажуть, що скачи! 
Але я не хочу, 
Що вгорі собі урву, 
То внизу надточу. 

І спускаюсь собі вниз, 
Мало й остається, 
Ще б урвати кілька раз, 
А мотуз не рветься. 

І висів я кілька літ, 
Мамина дитина, 
І висохла, як дупло, 
Уся середина. 

А рій якось пролітав 
Та туда й забрався, 
Наніс меду, щільників, 
Розхазяювався. 

Наніс меду кілька пуд, 
Ну його з бідою!.. 
Мотуз рветься — я в багно 
Чуть не з головою. 

А тут якось по багні 
І качка ходила, 
На чуприну набрела, 
Гніздо собі звила. 

Яєць много нанесла. 
За дітей
Аж нечистая несе 
Голодного вовка. 

Та фурнула з голови, 
А той завинувся, 
Поїв яйця та й на чуб 
Хвостом обернувся. 

А я за хвіст: «Гуттю-га!» 
А вовк налякався 
Та як скочить — я і — гоп! 
На світ показався! 

II 

І ото вже я підріс, 
Літ десяток було; 
Дід ходив ще без штанів, 
А батька й не було. 

То, бувало, коли хто 
В гості за
То дід сяде на полу 
Та мене й питає: 

«А хто ж, сину, піде з нас?» 
То я його гладжу: 
«Та хто б, — кажу, — не пішов, 
Все то їдно, — кажу. — 

Або я піду туди, 
А ви сидіть, діду; 
Або ви собі сидіть, 
А я туди піду». 

А зимою холодно, 
Нічим затопити, 
То й питається дідунь: 
«Що, сину, робити?» 

А що ж, — кажу, — тра комусь 
Їхати в дубину!» 
То, бувало, й каже дід: 
«Хто ж поїде, сину?» 

То я й кажу: «Хоч сидіть, 
А я не поїду! 
Хоч посиджу я за вас, 
А ви їдьте, діду!» 

То, бувало, й їде дід… 
А раз таки, в біса, 
Потягнувся вже і я 
За дідом до ліса. 

Тілько входимо у ліс, 
Аж купа ломаччя! 
Я сокирою гу-гуп! — 
Заєць з-під ломаччя. 

А ми собі не страшкі!.. 
«Гуттю-га!» — на зайця! 
Та живенько до ломач — 
Аж там сиві яйця. 

«Заберімо!» — «Заберім!» 
Зважили дрючками, 
То насилу що згорнув 
У шапку руками. 

Ото я їх і приніс, 
А в нас на ту пору 
Розквокталася свиня, 
Квокче коло двору. 

«Пійміть, діду!» Дід пійняв, 
Посадив на яйця… 
То ми мали шість волів, 
Як орлів, від зайця. 

Зараз таки й запрягли, 
Припічок зорали, 
То такого ж, кажу, ми 
Того хліба мали!.. 

Що як то вже нам женців 
Прийшлося збирати, 
То безрукая якась 
Сама прийшла жати. 

І нажала ж вона нам 
Та кіп наскладала, 
І стебла вже не було, 
А та іще жала. 

«А що, сину? — каже дід. — 
Треба спогадати, 
А де-то ми ті скирти 
Будем закладати?» 

То, бувало, я сиджу 
Та й дідові раджу: 
«Адже у нас комин е, 
На комині! — кажу. — 

На комині як складем, 
То й не тра сушити, 
А на печі, як Бог дасть, 
Будем молотити!» 

То, бувало, святий хліб 
Аж комин колише!.. 
Їдна тілько нам біда, 
Що вклюнулись миші. 

А кіт якось на полу 
Із дідунем грався, 
Від дідуня гиць на піч, 
В закутку закрався… 

Та як хвостом замахнув — 
Жиди б його з’їли! — 
То в помийницю скирти 
Так і полетіли!