Чому міліціонер Причепа жав руку Галі?

Степан народився 25 грудня 1833 року (6 січня 1834 року за новим стилем) в маленькій селі Хомутинці (Подільська губернія). Його батько був сільським священиком, досить шанованою серед жителів людиною.

У 1841 році Степан був відправлений в Шаргород для навчання в духовному училищі. У 1849 році він закінчив училище і вступив до духовної семінарії, що знаходилася в Кам'янці-Подільському, навчання в якій він успішно завершив у 1855 році. У той же час молодий чоловік зацікавився медициною і вирішив здобути освіту лікаря. Він відправився в петербурзьку академію, де протягом шести років завзято вивчав хірургію

Степан Руданський закінчив медичну академію, вже сильно сумніваючись в тому, що зробив правильний вибір. Його тягло до літератури ... Влітку 1861 року Комітет цензури дав згоду на друк першої збірки поета-початківця, але дозвіл чиновників нічого не змінило - у Руданського не було грошей на публікацію. Швидко влаштуватися на роботу він теж не міг - через загострення туберкульозу Степан в північних містах. Здавалося, все життя початківця таланту йде прахом ...

На щастя, вже через місяць ситуація в корені змінилася. З Ялти Степану Руданському прийшло за стати міським лікарем. Зрозуміло, Степан відразу ж погодився. Приїхавши в Ялту, він став буквально нарозхват - він не тільки зайняв посаду міського лікаря, а й став завідувати лікарнею, був карантинним лікарем в порту і навіть доглядав за хворими в Ялтинському повіті. А в 1869 році його обрали світової суддею. Словом, без справи Руданський не сидів ... Невідомо, яким дивом йому вдавалося поєднувати складну і відповідальну роботу доктора і літературних студій. Але ж він не тільки писав вірші, а й перекладав рідною мовою найскладніші твори - «Слово о полку Ігоревім», «Іліаду» і так далі.

Примітно, що за життя Степана Васильовича була опублікована лише мала частина його праць. В основному всі його творіння потрапили до золотої колекції світової літератури після смерті автора у вигляді рукописів.

У 1872 році на території Криму спалахнула гостра епідемія холери. Степан Руданський, намагаючись позбавити людей від страждань і знищити інфекцію, сам заразився.Проклята холера розбудила сплячий туберкульоз. 3 травня (21 квітня) 1873 талановитий поет і не менш талановитий лікар помер.

Численні листи Лесі Українки зберігалися у приватних осіб. Десятки її листів як сімейні реліквії берегли родичі О. Кобилянської в Чернівцях, у професора Ф. Колесси зберігалися листи поетеси до нього. є відомості, що близько 100 листів зберігалося в академіка А. Ю. Кримського.

Значну кількість листів Лесі Українки зібрала її сестра Ольга Петрівна Косач-Кривинюк, в якої зосереджувалися не лише автографи, але й копії листів із закордонних архівів. Ольга Косач-Кривинюк у 1930-ті роки готувала на основі листів біографічну працю «Хронологія життя і творчості Лесі Українки». У зібранні О. Косач-Кривинюк збереглися копії листів Лесі Українки до М. П. Драгоманова та його родини, зроблені нею з копій письменника Гліба Лазаревського (копії ним знято з автографів Лесі Українки, що зберігалися у Варшаві). Зараз понад 50 копій листів до М. П. Драгоманова і його родини зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (ф. 2, № 1548). Відома дослідниця життя і творчості Лесі Українка М. Д. Деркач зберегла копії 28 листів (1888 – 1894 рр.) до М. Драгоманова (ф. 2, № 1220 – 1227).

Разом із копіями О. П. Косач-Кривинюк та М. Д. Деркач до 1939 р. було зібрано 230 листів, з яких лише близько 30 було опубліковано.

Слід знати, що епістолярна спадщина Лесі Українки зазнала великих непоправних втрат. Повністю зникли листи до Сергія Мержинського, уже в 1920-х роках було відомо про загибель листів до Людмили Старицької (Черняхівської) (відомі у фрагментах лише 3 листи, опубліковані у 1913 р.); близько 100 листів зберігалося в академіка А. Ю. Кримського, з них опубліковані лише 10 (решта, слід здогадуватись, загинула); також маємо лише 10 листів і листівок до Климента Квітки, а їх було, безперечно, значно більше. Ці втрати є тим більш прикрими, що вказані адресати були найближчими, найщирішими друзями й однодумцями поетеси, і вони, безперечно, містили такі відомості, якими вона не ділилась більше ні з ким.

Сьогодні епістолярна спадщина Лесі Українки складає близько 900 листів, і можливості виявлення їх ще далеко не вичерпані.

Наявна епістолярна спадщина Лесі Українки – це листи до осіб, що складали найближче родинне (мати, батько, брати, сестри, родина М. П. Драгоманова, тітка Олена Антонівна Тесленко-Приходько) та літературне оточення (І. Я. Франко, M. І. Павлик, О. Ю. Кобилянська, В. С. Стефаник, Надія Кибальчич, О. С. Маковей, М. М. Коцюбинський, Б. Д. Грінченко, X. О. Алчевська, М. П. Старицький, В. М. Гнатюк, Ф. М. Колесса, А. Ю. Кримський та інші, російські письменники і критики – В. О. Поссе, Є. М. Чириков; громадські діячі – В. Г. Крижанівська-Тучапська, учителька народних шкіл А. С. Макарова; етнографічна комісія та бібліотека Наукового товариства імені Шевченка у Львові, багато інших осіб і установ).

Зараз відомо понад сорок адресатів Лесі Українки, листи до яких зібрані частково. Так, із листування з M. M. Коцюбинським виявлено лише 3 листи, значно більше листів було до тітки О. А. Тесленко-Приходько (відбувала заслання в Сибіру). Активно листувалася Леся Українка з редактором російського прогресивного журналу «Жизнь» В. О. Поссе, з критиком П. М. Ге.

Відомо, що Леся Українка листувалася з соціал-демократом П. Л. Тучапським, з товаришкою дитячих і юнацьких років Марією (Манею) Биковською (в одруженні Беляєвою), з учителем гімназії Сергієм Френкелем. Писала Леся Українка листи до «Русского театрального общества» в Москву, до редакції журналів «Вестник Европы», «Мир божий», «Русская мысль», в які вона після закриття журналу «Жизнь» слала свої статті. Не тільки листи, а й деякі статті до цих видань ще не розшукані. Ширшим, безперечно, було й листування із М. Ф. Комаровим і його дочками, подругами Лесі Українки, Галиною та Маргаритою. Мабуть, назавжди втрачено значну частину листів до брата Михайла і його дружини О. Є. Судовщикової (письменниці Грицька Григоренка). Мусять бути листи Лесі Українки до російського письменника Г. О. Мачтета, до австрійської прогресивної письменниці Марії-Євгенії Делле-Граціє, про яку вона мала намір написати статтю.

За останні десятиріччя дослідниками здійснено чимало цінних публікацій листів Лесі Українки з науковими коментарями, поясненнями, примітками. Ці публікації підготовлені на основі автографів, зосереджених у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР у фондах Лесі Українки (ф. 2), І. Франка (ф. 3), О. Кобилянської (ф. 14), М. Павлика (ф. 101). Найголовніші із публікацій повоєнних років: