Що означають слова “Нема кінця їй в темнім лузі ?

Григорій Савич Сковорода увійшов у свідомість своїх сучасників і нащадків як народний філософ і вільнодумець, як мудрий вчитель життя. І якби у мене буда змога звернутися до свого видатного співвітчизника у листі, я, напевно, написав би приблизно так.:

«Доброго дня, шановний Григорій Савич!

Дуже радий тому, що маю змогу написати Вам листа і висловити усе те, що хотів би Вам сказати при особистій зустрічі.

Перш за все, я засвідчив би Вам свою пошану і виразив подяку за Вашу творчість. Адже Ваша висока освіченість ніколи не віддаляла Вас від українського народу, Ви ніколи не прагнули бути «чорною сковородою , яка пече білі млинці». Тому і твори Ваші завжди були найближчі тим, хто жив під солом’яними стріхами, тому своє призначення і сенс свого життя Ви вбачали саме в цьому. Можливо, Вам це невідомо, але я повідомлю, що Ваші твори поширювалися навіть у рукописах і поступово входили у репертуари українських лірників і кобзарів, а один з них у своїй п’єсі «Наталка-Полтавка» використав  Іван Котляревській. Це був вірш «Всякому городу нрав і права».

Як представник просвітницької ідеології, як людина свого часу, Ви, Григорій Савич, видобули свою філософію на вченні про «природну людину», яке відомо моїм сучасникам ще з філософських творів Вольтера, на пошуках шляхів досягнення щастя такою людиною. Я з вами повністю згодний, що у природі, перед Всевишнім, усі люди рівні. Згоден я і з тим, що громадська організація завжди породжує нерівність і жорстоку експлуатацію панівною верхівкою низів, а це є неприродним, невластивим самому єству справжньої людини. Мабуть тому Ви заперечували не тільки існуючий у Ваш час громадський порядок, а й будь-яку експлуатацію людини людиною. Найбільш повно розкрити хижацьку сутність українського панства Вам вдалося у поезії, яку я уже згадував. Сатиричне прямування вірша «Всякому городу нрав і права» відобразило позицію трудового народу і Вашу особисту позицію.

Ви, Григорій Савич, незвичайна людина, адже Ви ніколи у своєму житті не приймали оточуючого світу, який руйнував в людині усе людське – бажання мати серце, «як чистий кришталь», і прагнення до чесної роботи, що теж відповідало та й зараз відповідає ідеалам та настроям простої людини. Дуже добре, що Вас приваблювали людські духовні і моральні цінності. Як я розумію, головне для Вас було дивитися у самий корінь проблеми і  намагатися з’ясувати причину усіх людських бід. Ваша думка співпадала з думкою видатних просвітителів Вашого часу, адже Ви вважали, що нещастя людей полягало у відступах від природного життя і Богом заведеного порядку.

Я вважаю, що цей Ваш погляд знайшов відображення у «Байках харківських». Мудрість цих байок – це, в сонові своїй, невичерпна мудрість трудового народу з його розумінням добра і зла. Бо першоосновою щастя вільної, незалежної від будь-яких обставин і умов людини є народне уявлення про моральні і душевні людські цінності. На мій погляд, тема «вільності» була однією з провідних тем Вашої творчості.

Познайомившись з вашими творами і Вашим життям, я прийшов до висновку, що волю, як першооснову людського щастя, Ви ідеалізували не тільки в творчості, а й у житті. Мені відомо, що, уникаючи будь-якої залежності від обставин, місця і суспільства, які б могли обмежити Вашу свободу, не маючи з собою ніякого добра, окрім двох-трьох книжок, у товаристві пса Ви обійшли майже всю Україну, переходячи від села до села. Мабуть саме тому і на надгробку своєму Ви заповіли зробити напис: «Світ ловив мене та не спіймав». Не переймайтеся – Ваші нащадки виконали Ваш заповіт.

Мабуть це майже все, що я хотів Вам сказати. Тому закінчую свого листа і ще раз дякую Вам, Григорію Савичу, за можливість написати Вам листа, дякую за ваше життя і Вашу творчість, яка сприяла розвитку українського народу і його поступу у вірному напрямку прощавайте!»

Невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом

Уривок з повісті Я.Стельмаха "МИТЬКОЗАВР ІЗ ЮРКІВКИ, або ХИМЕРА ЛІСОВОГО ОЗЕРА
Не саме село вабило нас, бо чи ж мало чудових сіл на Україні? Не зелень лісів, бо майже щонеділі їздили ми з батьками під Бровари, Іванків чи Ірпінь; не гриби і не світанки над річкою, скажу навіть більше — не студене молоко в гладущику, щойно вийнятому з льоху. Ні! Кликало нас до себе привільне і незалежне життя. Кликало і вимахувало привітно рукою: «Ну ж бо, сміливіше. Я чекаю на вас!»— Уявляєш собі, — казав Митько. — Ліс. Кругом ні душі. А в лісі озеро. А на березі курінь. А в курені — ми. А поруч багаття. І казанок із юшкою. І роби собі, що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом ні душі.— Угу, — і собі облизувався.— З одного боку пляж, а з другого берег урвистий травою поріс, кущами. І дерева… А до села кілометрів зо три, якщо не більше. А на багатті казанок із юшкою.— Та ти вже казав про казанок.— Ну то й що! Про приємне і казати приємно.— А як бабуся не дозволить?— Чия? Моя? Хе-ге, та ти її просто не знаєш! Бабуся — во! Ночувати, правда, може, й не відпустить, а так — скільки завгодно.— От якби ще й ночувати, — зітхав я.— Та стривай. Хай спершу хоч до села відпустять, а там видно буде.Отож ми й докучали моїм батькам (Митькові були не проти), канючили мало не щодня