Паспорт твору Запорожці у короля

Автор – Степан Руданський

Рік написання – 1858

Тема “Запорожці у короля”: зображення приїзду козаків до польського короля, їх шаноблива зустріч.

Ідея “Запорожці у короля”: возвеличення мужності, кмітливості козаків, вміння бути дипломатичними.

Основна думка : у подібній ситуації поважають і цінують тих (козаків), кого побоюються.

Джек Лондон не дає імені головному герою оповідання «Жага до життя». У цьому є велике значення: людина бореться за своє життя і для неї вже не важливо, ким вона була раніше, де жила, яке ім’я мала. Головний герой оповідання відстає від свого супутника який не став його чекати, покинув самого серед пустельної землі. Герой твору бачить, як віддаляється від нього одинока людська постать, а з нею віддаляється надія вижити.

Герой оповідання уже не має сил вполювати дичину, щоб підживити свіжим м’ясом свої сили. Він уже не розбирає дороги, не намагається обійти болітця і корчі, не звертає уваги на свій одяг і взуття. Єдине, що він чітко розбирає, — це напрямок руху. І він іде, вперто йде до далекої мети, до порятунку.

Поряд зі знеможеною людиною ледве тягнеться старий голодний вовк. Він уже не може наздогнати якусь дичину, але в нього ще вистачить сили, щоб перегризти горло знесиленому чоловікові. Між людиною і вовком відбувається поєдинок: обидва хочуть жити, а життя одному може дати смерть другого.

Джек Лондон згадує, що його герой віднайшов золоту жилу і розбагатів. Він ніс мішечки із золотом, але зараз це золото для нього тільки зайва вага. Воно не має ніякої цінності, адже йдеться про виживання. І чоловік кидає золото. Жага до наживи погнала його в цю льодяну пустелю. Але зараз виявилося, що багатство нічого не варте, коли втрачаєш життя. Сильна духом людина може все. І герой твору своєю боротьбою за життя доводить це.

Збережи - » Твір за оповіданням Джека Лондона «Жага до життя» .

Яке гарне сіро-блакитне ввечірнє небо.  Давно це було. У селах під солом’яними стріхами стояли хатинки. Маленькі віконця, наче здивовані оченята, поглядали на рідні подвір’я. Жили в тих хатинках наші прадідусі та прабабусі. Жили собі у злагоді тихо, неквапливо, особливо взимку.
Якось пізнім вечором йшов стежиною повз сільські подвір’я художник. Щойно випав сніг. Він скрипів під ногами, переливався срібно-голубими барвами під місячним сяйвом.
Ураз художник уповільнив ходу й зупинився, вражений тишею та красою зимового вечора.
Зупинився, прислухався, придивився. Побачив він «заквітчані» інесм дерева, хатинку під пухнастою шапкою снігу, з-під якої блимали гарячі вогники віконець. Замилувався.
Помандрував його погляд за вогниками аж на самісіньку гору, де відпочивав стомлений роботою вітряк, і здалося йому, що хатинки танцюють повільний новорічний танок. Відчув художник мінливу тишу. Все затихло, не ворухнеться.
Золотавий місяць гойдався, ніби наспівував пісеньку для зірочок: «Спи, моя зіронько, спи...».