Про кого йдеться у цитаті його співомовки робили велику справу

Ніна Бічуя народилася 24 серпня 1937 р. у місті Києві. З трирічного віку живе у Львові, хоча, як сама відзначає, за ментальністю більше «східнячка», ніж галичанка. Навчалась у середній школі № 5, відомому навчальному закладі, який нині носить ім’я Іванни та Іллі Кокорудзів. (До речі, у різні роки її закінчило багато відомих львів’ян: письменниці Ірина Сеник, Віра Вовк, архітектор Лариса Скорик.) Закінчила факультет журналістики Львівського університету. На дошці пошани факультету довго висіла її фотографія як однієї з найкращих випускниць.

Була на журналістській роботі. Працювала завідувачем літературної частини Львівського театру юного глядача (нині - Перший український театр для дітей та юнацтва). У 1989-1997 роках була редактором газети «Просвіта», яку готувала разом з Марією Базелюк, Ярославою Величко, Романом Кудликом і Тарасом Салигою. Нині - редактор. Читає лекції з театрознавчих дисциплін у Львівському національному університеті імені Івана Франка.

У літературі дебютувала книгами для дітей «Канікули в Світлогорську» (1967), «Шпага Славка Беркути» (1968), «Звичайний шкільний тиждень» (1973), «Яблуня і зернятко» (1983), у яких висвітлено шкільне життя, тонко відтворено дитячу психологію.

Збірки оповідань і повістей об’єднують історію та сучасність: «Дрогобицький звіздар» (1970), «Повісті» (1978), «Квітень у човні» (1981), «Родовід» (1984), «Десять слів поета» (1987), «Бенефіс» (1990). У центрі уваги автора - проблеми духовного родоводу, моральної відповідальності за слово, спадкоємність творчих надбань народу. Широкий спектр переважно міської тематики (робітниче середовище, школа, театр) поєднано з багатою стильовою палітрою -від елементів репортажу до внутрішніх монологів та умовних прийомів, що формують напружену інтелектуальну та емоційну атмосферу творів. Автор інсценізацій та текстів театральних постановок про Леся Курбаса «Я вибираю березіль» (1987), про театр «Руська бесіда» «У наймах у Мельпомени» (постановка Б. Козака, 1989). Новели і повісті, перевидані у 2000-х роках, увійшли до книжок «Землі роменські», «Великі королівські лови» (2011).

Так сталося, що після виходу повісті «Десять слів поета» Ніна Бічуя несподівано відійшла від красного письменства і поринула в редакторську й перекладацьку роботу: переклала з польської твори

Життєва мандрівка - найскладніша і найпростіша. Потрібно просто іти - навіть тоді, коли втомлюєшся, коли зупиняєшся, немов перед поразкою, коли не бачив тих, ради кого ти повинен іти. І майже всі персонажі творів Ніни Бічуї у постійній дорозі -найчастіше до самих себе. Пізнаючи себе, вони пізнають світ. Повісті Ніни Бічуї нагадують дивовижні мозаїки - де кожен епізод інкрустовано вписується у загальну тканину, твору, але як завжди, об'єкт письменницької уваги зосереджений на духовному світі героїв», - написала про колегу Марія Якубовська у статті «Ніжне слово королеви: творчий профіль» («Літературна Україна», 23 серпня 2007 року).

У 2005 році Ніна Бічуя стала лауреатом обласної премії у номінації «проза - імені Богдана Лепкого» за книгу вибраного «Землі роменські», також вона нагороджена Міжнародним орденом Усмішки (2001, Варшава), медаллю «Будівничий України» (2003, Київ).

Объяснение:

Найголовніше в кожному творі, те, що безумовно необхідно виділяти, – це герої твору. Завдяки ним ми можемо зрозуміти, що хотів донести до нас автор, яка основна ідея певного твору і які висновки ми могли б з нього зробити. Точно такий же випадок – це твір “Митькозавр з Юрківки” авторства Стельмаха. Тут є два ключових головних героя, поведінку і вчинки яких ми і повинні аналізувати для розуміння сутності всього твору.

Я прочитав це літературне творіння, звичайно, дуже ретельно і уважно. Я думаю, що мені вдалося відшукати і зрозуміти найголовніше, що було в цьому творі. Зрозуміти все це було б просто неможливо без аналізу поведінки головних героїв, а саме Сергія та Митька. Під час прочитання я склав певну думку про героїв, яке і буда викладено в цьому творі.

Я можу з упевненістю сказати, що добре поставився як до Сергія, так і до Митька, мені дуже сподобалися герої творіння “Митькозавр з Юрківки”. Чому так вийшло? Та тому, що ці хлопці займалися як раз тим, чим потрібно. У свої юні роки вони пізнавали життя, веселилися, набиралися досвіду, ділилися один з одним цінною

інформацією про життя і шукали собі веселі і цікаві пригоди. І це – абсолютно нормальна і правильна поведінка для людей такого віку. Особисто у мене немає жодних сумнівів щодо того, що Сергій і Митя виросли здоровими, сильними і щасливими людьми, адже їх дитинство було сповнене цікавими подіями. Вони провели дитинство так, як і потрібно. З цієї причини у мене до них лише найкраще ставлення з можливих.

На жаль, якщо ми порівняємо цих двох молодих людей і нашу сучасну молодь, то висновки будуть зовсім не на користь сучасної молоді. Чому? Відповідь проста – достатньо подивитися, як нинішні хлопчики і дівчатка проводять свій вільний час. Вони, звичайно, теж гуляють і спілкуються з іншими дітьми, але роблять це набагато рідше, ніж діти кілька десятків років тому. У сучасних дітей є комп’ютери, Інтернет, і цим засобам вони приділяють набагато більше уваги, ніж решті. Жертвувати своїм дитинством, можливістю поспілкуватися і провести час з однолітками в догоду сидіння за комп’ютером – це просто неприпустимо і неймовірно. Тим не менш, це відбувається. Тому я можу сказати, що Сергій і Митько подобаються мені набагато сильніше, ніж сучасна молодь.

Сергій і Митько з прочитаного мною твори робили все правильно – розважалися, гуляли, вчилися жити. Вони провели дитинство повністю правильно. Тому моє ставлення до них – гарне.