Чому прапрабабуня Клава ніколи не вдягала намиста? Русалонька із 7Б

У XIVст. литовські князі захопили більшу частину України, а польські феодали загарбали Галичину і Західну Волинь. Між феодалами Литви і Польщі велась уперта і тривала боротьба за українські і білоруські землі, від якої найбільше страждав трудовий народ. Становище трудящих почало різко погіршувалось після того, як у 1569 р. на шляхетському сеймі в Люблині було проголошено політичне об’єднання Литви з Польщею і українські землі, що знаходилися в межах Литовської держави, опинились під владою шляхетської Польщі.Захоплені пристрастю до наживи, польські магнати і шляхта почали привласнювати величезні земельні масиви, нещадно закріпачувати селян, збільшувати феодальні повинності. Вони господарювали на Україні, як у колонії. Від них не відставало місцеве українське панство.Загарбавши українські землі, польські феодали (магнати і шляхта) встановили на Україні найтяжчий, нелюдський кріпосний гніт. Весь тягар кріпосницького і національного гніту ліг на селянство, міську бідноту, козацькі низи. Польська шляхта не вважала українських селян за людей, грубо топтала їх людську гідність. Польські пани за до Ватикану заходами жорстокого примусу насаджувати на Україні католицизм, запроваджували церковну унію, проводили політику насильного ополячування українців, глумилися з української мови і культури, намагаючись духовно поневолити український народ.Все це викликало ненависть народу до гнобителів, загострювало класові суперечності, спричинялося до масових селянських повстань, які кінець кінцем привели до Народно-визвольної війни 1648-1654 рр.Протягом шести років Народно-визвольної війни українського народу кримський хан виступав із своїм військом то на боці козаків, то проти них — з пансько-польськими полчищами. Проте в усі часи татари не припиняли грабунку українських земель. Навіть після переможних битв разом з козаками, повертаючись додому в Крим, підступне татарське військо палило й грабувало села та міста, вбивало чи забирало в полон мирних людей. Козаки їм цього не дарували і часто вступали у кровопролитні бої зі своїми вчорашніми союзниками.Це були страшні часи. Більшість сіл і міст лежало в руїнах, поля не оралися, хліб не сіявся. Змучений люд блукав по країні. Люди гинули не лише в боях і під час татарських нападів, а й від голоду.Отже, пісня «Ой Морозе, Морозенку» розповідає про один із боїв, під час якого татари розбили козацький загін і полонили, а потім скарали його ватажка.Хто він, Морозенко?Можливо, це один із соратників Богдана Хмельницького — полковник Станіслав Морозенко або осавул (виборна службова особа, яка відала озброєнням, постачанням та військовою підготовкою козаків) Кропивнянського полку Нестір Морозенко.В інших варіантах цієї пісні Морозенко — преславний козак, який «на три милі кругом себе кладе ворожого трупу», у бою за ним «тече кривавая річка. Ні страху, ні втоми не знає молодий воїн, і лише численність ворогів здолала героя. Терплячи страшні муки, Морозенко не кориться, він виявляє незвичайну витривалість, зневажає смерть і з думкою про Україну гине.Основною рисою Морозенка була насамперед любов до Батьківщини, готовність завжди виступити на її захист, виняткова мужність у боях з ворогом. Пісня підкреслює красу і силу улюбленого героя, його хоробрість і молодецтво:Ой з-за гори та з-за кручі
Буйне військо виступає,
Попереду Морозенко
Сивим конем виграває.Захищаючи рідні землі, Морозенко хоробро б’ється із заклятими ворогами. Під час бою повністю проявився блискучий талант молодого полководця: татари втратили втроє більше, ніж козаки. Потрапивши в полон, Морозенко мужньо переносить катування (з вирваним серцем герой споглядає Україну із Савур-могили). Цей факт підкреслює незвичайну силу і витривалість героя. В останню хвилину життя Морозенко думає не про себе, а про свою сплюндровану батьківщину.

Я вважаю, що помітну роль в нашому житті відіграють українські пісні. Без них ми б не дізналися про минуле наших предків, які оспівували правдиве життя людей. Не дізналися про трагізм у цих піснях і про гумор. Люди не могли обійтися без пісень, тому що вони підіймали дух, якщо воїни ішли на війну і підіймали настрій , розповідали про долі різних людей. Важливість пісень полягає в тому, що ніхто не міг не співати їх. Народ веселив себе ними або, сидячи біля великого вогнища співали сумні пісні. Зранку до вечора люди працювали, а ввечері виходили на гуляння. Роблячи, гуляючи, народ вигадував пісні і співав їх. Пісні – це розповідь, але в музичній формі. Важливість полягає ще в тому, що на весіллі народ забавляли пісні гумористичні, це було найважливіше на ньому. Пісні дійшли і до наших часів, але ніхто не згадує їх, забуваючи про них. Згадуємо лише тоді, коли читаємо їх, але деякі навіть не здогадуються, що старі українські пісні існують. Згадуючи про них, ми задаємо питання „Чи важливі пісні сьогодні”. Деякі скажуть „ Так”, - але більшість „Ні”  Чому? Тому що щі пісні відійшли на другий план, в людей зараз з’явилися інші інтереси і їм навіть нецікаві українські пісні. Ми виростаємо і забуваємо про родинно-побутові, весільні пісні, балади. Можливо, в майбутньому наші діти, онуки, правнуки не вивчатимуть  їх, бо ці пісні зникнуть. Будуть друкуватися нові книги про нові подвиги, і діти наші не дізнаються про долю наших людей, про яких співають в пісні. Тому ми маємо пам’ятати, берегти пісні, переказувати нашим нащадкам, щоб вони розповідали своїм дітям. Я позитивно відношусь до українських пісень, дізнаючись їхню долю, я відчуваю  напруженість, гостроту, часом трагічність сюжету високу емоційність зображення однієї події з життя головного героя. Це все про баладу. Українські пісні дають нам знати про минулі часи, про долю наших предків.