Який художній засіб використано в наведених рядках: «...Стояла темниця кам'яная», «бідні невільники», «Святий день», «тяжканеволя», «розкіш турецька», «лакомство нещасне», «тихіводи» ?​

Відповідь:

1) Повтор, Епітет

2) Епітет

3) Епітет

4) Епітет

5) Епітет

6) Епітет

7) Епітет

Пояснення:

Епітет - художній засіб, який відповідає на питання який? яка? яке? які?

1) Стояла темниця (яка?) кам'яная

2) Невільники (які?) бідні

3) День (який?) святий

4) Неволя (яка?) тяжка

5) Розкіш (яка?) турецька

6) Лакомство (яке?) нещасне

7) Води (які?) тихі

ответ:Леонід Глібов відомий в українській літературі передусім як поет-байкар. Він вважається творцем нової байки. У своїх творах Л. Глібов зобразив суттєві явища життя, безправне становище кріпаків, пихатість чиновників, недолугість тогочасних судів. Автор висміював хитрі та підступні вчинки людей, лицемірство, егоїзм, жадібність, заздрість, лінощі та багато інших негативних рис характеру.

Ось хитра і підступна Лисичка — героїня байки "Щука". Вона може повернути на свою користь рішення недолугого суду. Адже судді — нерозумні, позбавлені почуття честі і справедливості служителі закону:

На той раз суддями були — Якіїсь два Осли,

Одна нікчемна Шкапа

Та два стареньких Цапа, —

Усе народ, як бачите, такий

Добрячий та плохий.

За стряпчого в суді була Лисичка. А Щука, яку судив цей "поважний" суд, частенько надсилала Лисичці смачної рибки. Тож, коли суд вирішив повісити вражу Щуку на вербі, Лисичка за хабарі врятувала Щуку, бо запропонувала "у річці вражу Щуку утопити".

Інша ситуація у байці Л. Глібова "Муха й Бджола". Муха — відома ледащиця, набридлива комаха. Побачила вона якось Бджолу, яка весь час працює. Запропонувала їй присісти, погомоніти, та Бджола відмовила, бо їй ніколи сидіти. І Муха поспівчувала, похизувалася своїм безтурботним життям:

— Яка погана, —

Муха каже, —

На світі доленька твоя:

Раненько встане, пізно ляже

Объяснение:

ЩЕДРИЙ ВЕЧIР

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.

Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —

лiто,

лiтечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.

А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..

Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:

— Вставай, Михайлику, вставай.

— Ма-мо, iще одну крапелиночку...

— Струси цю крапелиночку.

— Ой...

— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?

— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —

лiто,

лiтечко!

Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...

Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза